Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Ну, що ви скажете? — спитала фрейлейн Мюллер.

— Дуже гарно, — сказала Пат.

— Навіть розкішно, — додав я, підлещуючись до господині. — А друга де?

Фрейлейн Мюллер неквапливо повернулась до мене:

— Друга? Яка це друга? Вам хіба потрібна інша? Ця вам не подобається?

— Вона просто чудова, — відказав я, — але…

— Але?.. — дещо ущипливо промовила фрейлейн Мюллер. — На жаль, кращої за цю в мене немає.

Тільки-но я хотів пояснити їй, що нам потрібно дві окремі кімнати, як вона вже повела далі:

— Адже й вашій дружині вона дуже сподобалась.

«Вашій дружині…» Мені навіть здалося, ніби, почувши це,

я ступив крок назад, хоча насправді не зрушив з місця. Я потай

зиркнув на Пат. Вона стояла, прихилившись до вікна, і ледве стримувала сміх.

— Моїй дружині, авжеж… — бурмотів я, витріщаючи очі на золотий хрестик на шиї у фрейлейн Мюллер.

Нічого не вдієш — довелося приховати від неї правду. А то вона б іще, чого доброго, зойкнула й упала непритомна.

— Ми просто звикли спати в двох кімнатах, — пояснив я. — Тобто я хотів сказати — кожен у своїй.

Фрейлейн Мюллер несхвально похитала головою:

— Дві спальні, коли люди вже побралися?.. Це вже якась нова мода…

— Зовсім ні… — квапився я, поки в неї не виникла підозра. — Річ у тім, що моя дружина дуже чуйно спить. А я, на жаль, надто вже голосно хроплю…

— А, он воно що — ви хропите! — промовила фрейлейн Мюллер таким тоном, ніби їй уже давно це спало на думку.

Я вже побоювався, що вона запропонує мені тепер якусь кімнату нагорі, аж на третьому поверсі. Але для неї, видно, шлюб був справою священною. Вона відчинила двері до невеличкої сусідньої кімнати, в якій нічого, окрім ліжка, не було.

— Чудово, — сказав я, — цього цілком досить. Але чи не заважатиму я комусь іще? — Насправді я лише хотів довідатися, чи не буде нікого, крім нас, на першому поверсі.

— Ви нікому не заважатимете, — заспокоїла мене фрейлейн Мюллер, раптом втративши всю свою попередню поважність. — Крім вас, тут ніхто не живе. Усі інші кімнати порожні. — Вона трохи постояла мовчки, потім, ніби зібравшись із думками, спитала: — Ви будете їсти тут чи в їдальні?

— Тут, — сказав я.

Вона кивнула й вийшла.

— Ну от, пані Локамп, — звернувся я до Пат. — Уклепалися ми. Але я не міг наважитись сказати правду — у цій старій чортисі є щось церковне. Та й я, здається, не дуже їй сподобався. Дивно, але я завжди мав успіх у старих дам.

— Вона не стара дама, Роббі. Це дуже мила стара фрейлейн.

— Мила? — Я знизав плечима. — А все ж ти бачила, як вона тримається? У будинку жодної душі, а поводиться так велично!

— Не така вже вона й велична…

— З тобою — ні.

Пат засміялась:

— А мені вона сподобалась. Ну, давай принесемо валізи й дістанемо свої купальні костюми та все інше.

Поплававши з годину, я лежав і засмагав на пляжі. Пат ще була у воді. її біла купальна шапочка час від часу виринала з-за гребенів блакитних хвиль. Над морем квилило кілька чайок. На обрії повільно пропливав пароплав, за ним тяглася довга грива диму.

Сонце припікало. Воно могло розтопити будь-яку здатність чинити опір сонливим і бездумним лінощам. Я заплющив очі й лежав, розкинувшись. Шурхотів гарячий пісок. До вух долинало шарудіння хвиль слабого прибою. Мені пригадалося щось знайоме… Якийсь день, коли я лежав так само, як тепер…

Було це влітку 1917 року. Наша рота стояла тоді у Фландрії, і ми несподівано дістали відпустку на кілька днів, поїхали до Остенде. Майєр, Гольтгоф, Брайєр, Лютгенс, я і ще хтось. Більшість із нас ніколи ще не були на морі, і за ці кілька днів, під час цієї незбагненної перерви між смертю і смертю, ми з дикою насолодою віддавалися сонцю, піску й морю. Ми цілі дні валялися на пляжі, простягшись на піску, підставляючи сонцю свої голі тіла — адже бути голим, без зброї, без мундира, без амуніції, уже саме це здавалося миром, — ми борюкалися в піску, знову й знову кидалися в море, ми відчували свої тіла, своє дихання, свої рухи з усією силою, що була тоді в нас. У ті години ми забували про все, ми хотіли забути про все. Але вечорами, коли сонце ховалося за обрій і на землю насувався присмерк, коли сірі тіні від обрію набігали на помутніле море, тоді до гомону прибою поволі домішувались інші звуки, які дедалі гучнішали, врешті, немов глуха погроза, поглинали гомін моря: то був гуркіт фронтової канонади. І тоді враз замовкали розмови, западала гнітюча мовчанка, голови, прислухаючись, піднімались, і на радісних обличчях хлопчаків, що награлися вже до втоми, несподівано знову проступали суворі риси солдата; ще на якусь мить зворушені почуттям подиву, глибокого суму, в якому було все, що так уже й лишилося ніколи не висловленим: мужність, і гіркота, і жадоба до життя, готовність виконати свій обов’язок солдата, розпач, надія і якийсь незбагненний сум приречених на передчасну смерть. Через кілька днів почався новий великий наступ, а вже на третє липня від роти залишилось усього тридцять два чоловіки. Майєр, Гольтгоф і Лют-генс загинули…