Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Отже, панові Кестеру живеться непогано?

Я мовчки кивнув.

— У ті часи він був завжди такий мовчазний, — сказала вона. — Іноді, бувало, за цілісінький день і слова не промовить. Він і тепер такий?

— Ні, тепер він, буває, що інколи щось та й скаже.

— Він прожив тут у мене майже цілий рік. І завжди сам…

— А, — сказав я, — за таких обставин люди завжди говорять менше.

Вона з серйозним виразом обличчя кивнула й перевела погляд на Пат:

— Ви, мабуть, стомилися.

— Трошки, — відповіла Пат.

— Дуже, — додав я.

— Ну, тоді я піду, — занепокоєно сказала вона. — На до-5раніч! Спіть спокійно.

Вона ще трохи потупцяла біля дверей і пішла.

— Я певен, вона залюбки залишилася б тут іще надовго, — сказав я. — Дивно… раптом так змінилася, га?

— Бідолашна істота, — докинула Пат. — Сидить, певно, вечорами самотня у своїй кімнаті й сумує…

— Авжеж, напевне так, — погодився я. — Але ж я, здається, загалом поводився з нею досить люб’язно…

— Так, Роббі, — вона погладила мою руку. — Прочини трохи двері.

Я пішов до дверей і відчинив їх. Надворі посвітлішало, смужка місячного сяйва лежала на садовій стежці, сягаючи до чаїної кімнати. Здавалося, сад тільки на те й чекав, щоб розчинилися двері — ту ж мить у кімнату війнуло міцними ніч-чими пахощами квітів: солодкуватий запах жовтофіолі, резеди га троянд.

— Поглянь лишень, — звернувся я до Пат, показуючи за доері.

Місяць піднявся вище, у його сяйві видно було вже всю садову стежку. По обидва боки від стежки, трохи схилившись, стояли квіти, їхнє листя мінилося сріблом, а квіти, такі яскраві вдень, примарно та ніжно мерехтіли тепер матово-пастельними відтінками. Місячне сяйво й ніч позбавили сили їхні барви — зате пахощі їхні ставали гострішими й солодшими, ніж будь-коли вдень.

Я перевів погляд на Пат. Її мила, маленька, темнокоса голівка лежала на білій подушці. Здавалося, вона зовсім безсила, проте в ній була та таємничість тендітності, таємничість квітів, що сповнювали пахощами нічну темряву й мерехтливе сяйво місяця.

Вона підвела голову:

— Я справді дуже стомилась, Роббі. Це погано?

Я підсів до неї на ліжко:

— Зовсім ні. Ти міцно спатимеш.

— Але ж ти ще не хочеш спати?

— Піду ще прогуляюсь до моря.

Вона кивнула й опустила голову на подушку. Я ще трохи посидів біля неї.

— Нехай двері будуть відчинені всю ніч, — сказала вона, засинаючи. — Тоді я спатиму, наче в саду…

Вона стала дихати глибше. Я потихеньку встав і вийшов у сад. Біля дерев’яного паркана зупинився й запалив сигарету. Звідси мені видно було, що робиться в кімнаті. Купальний халат Пат висів на спинці стільця, поверх нього — сукня і дещо з білизни, а на підлозі перед стільцем стояли її черевички. Один із них перекинувся. Вигляд цих речей навіяв мені якесь дивне відчуття рідної домівки, і я подумав, що ось тепер у мене є близька істота й вона буде завтра, і варто мені ступити якихось кілька кроків, щоб побачити її і бути з нею — сьогодні, завтра і, може, ще довго-довго…

«Може… — подумав я, — може». Завжди це прокляте слово, без якого, здавалося, уже ніяк було обійтися! Упевненість — ось чого мені бракувало. Саме впевненості бракувало всьому й усім.

Я попрямував до берега, назустріч морю й вітрові, назустріч глухому гуркоту, що наростав з кожним кроком, ніби далека канонада.

Я сидів на березі й милувався заходом сонця. Пат не пішла зі мною. Вона протягом дня трохи нездужала. Коли посутеніло, я встав, щоб іти вже додому. І раптом побачив — з-за лісу вибігла служниця. Вона махала мені рукою і щось кричала. Я нічого не зрозумів: вітер і море відносили її слова. Я махнув їй, щоб вона зупинилась і почекала, поки я підійду. Але вона бігла до мене, приклавши долоні рупором до рота.

— Ваша дружина… — розібрав я. — Швидше!..

Я побіг.

— Що сталося? Вона не могла перевести дух.

— Скоріше… Дружина… Нещастя…

Я помчав піщаною дорогою через ліс до вілли. Дерев’яна хвіртка чомусь не відчинялась, я перестрибнув через неї і прожогом кинувся до кімнати. Там, у постелі, лежала Пат, груди Гі були в крові, руки скрючені, з рота в неї текла кров. Біля неї стояла фрейлейн Мюллер з мискою води і з рушником у руках.

— Що трапилось?! — крикнув я, відштовхнувши її вбік.

Вона щось відповіла.

— Принесіть бинти! — гукнув я. — Де рана?

Вона глянула на мене, губи в неї тремтіли.

— Це не рана…

Я випростався.

— Кровотеча… — сказала вона.

Мене наче хто обухом ударив по голові.