Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Будь ласка, подзвоніть до лікарні. Я чекатиму. У вас же, певно, є другий апарат.

— Хвилиночку…

У слухавці знову задзижчало. Нас відділяла бездонна темрява, над якою зависла тоненька металева ниточка. Я здригнувся. Поруч, у завішеній від світла клітці, раптом заспівала канарка. Знову почувся голос сестри:

— Професор Жафе вийшов уже з клініки.

— Куди?

— Цього я вам напевно сказати не можу.

От тобі й маєш… Я прихилився до стіни.

— Алло! — гукнула сестра. — Ви мене слухаєте?

— Слухаю… А ви не знаєте, сестро, коли він повернеться?

— Про це точно сказати не можна.

— А хіба він не попереджає вас? Він же повинен… Адже, коли станеться щось, то треба знати, де його шукати.

— У клініці є черговий лікар.

— А ви можете його… — «Ні, — подумав я, — цього робити не слід, він же нічого не знає». — Гаразд, сестро, — сказав я, відчуваючи смертельну втому, — коли професор Жафе прийде, попросіть його, щоб він одразу ж подзвонив сюди. — Я назвав їй номер телефону. — Але, прошу вас, терміново!

— Будьте спокійні, я не забуду. — Вона повторила номер і повісила слухавку.

Я стояв сам-один. Голови, що хиталися там, за портьєрою, лисина, брошка, сусідня кімната — все відійшло кудись далеко, відкотилося, як блискучий м’яч. Я оглянувся навкруги. Мені вже нічого було тут робити. Треба було тільки попросити цих людей, щоб покликали мене, якщо гіодзвонять. Але я не зважувався відійти від телефону. Він був для мене як рятівний круг. І раптом я знайшов вихід, і знову зняв слухавку й назвав номер Кестера. Він неодмінно має бути вдома. Інакше бути не могло.

І ось із клекоту ночі долинув спокійний голос Кестера. Я тієї ж миті заспокоївся і розповів йому все. Я відчув, що він уже записує мої слова.

— Добре, — сказав він, — зараз же їду шукати його. Я подзвоню. Заспокойся. Я знайду його.

Минуло. Минуло? Світ став на своє місце. Маячня минула. Я побіг назад.

— Ну? — спитав лікар. — Зв’язалися з ним?

— Ні, — відповів я, — але я розмовляв із Кестером.

— З Кестером? Не знаю такого. Що він сказав? Як він лікував її?

— Лікував? Він не лікував її. Кестер розшукує його.

— Кого?

— тафе.

— Ой Господи! Хто ж той Кестер?

— А-а, пробачте мені, будь ласка. Кестер — мій друг. Він розшукує професора Жафе. Я не зміг зв’язатися з ним.

— Шкода, — промовив лікар і знову нахилився до Пат.

— Він знайде його, — запевнив я. — Якщо він не вмер, він знайде його.

Лікар подивився на мене, як на божевільного, і здвигнув плечима.

Яскраве електричне світло заливало кімнату. Я спитав, чи потрібна моя допомога. Лікар похитав головою. Я втупився у вікно. У грудях у Пат хрипіло. Я зачинив вікно, підійшов до дверей і став дивитися на дорогу.

Раптом почув, як хтось гукнув:

— Телефон!

Я обернувся:

— Телефон. Піти мені туди?

Лікар скочив з місця:

— Ні, піду я. Я краще зможу розпитати його. Лишайтеся тут. Нічого не робіть. Я скоро повернусь.

Я сів біля ліжка Пат.

— Пат, — покликав я тихенько. — Ми всі з тобою. Ми робимо все. З тобою нічого не станеться. Не повинно нічого статися. Професор уже дає вказівки по телефону. Він скаже нам усе. Завтра він напевно приїде сам. Він допоможе тобі. Ти видужаєш. Чому ти ніколи нічого не сказала мені про те, що ти ще хвора? Ти втратила небагато крові — це нестрашно, Пат. Ми поновимо її тобі. Кестер знайшов професора. Тепер усе буде добре, Пат.

Повернувся лікар.

— Це був не професор…

Я встав.

— Це був якийсь ваш друг, Ленц.

— Кестер не знайшов його?

— Знайшов. Професор дав йому вказівки. Ваш друг Ленц передав мені їх по телефону. Усе із знанням справи і правильно. Ваш друг Ленц — лікар?

— Ні. Хотів лише ним стати. А де ж Кестер?..

Лікар глянув на мене:

— Ленц переказав по телефону, що Кестер виїхав кілька хвилин тому. З професором.

Я мимоволі прихилився до стіни.

— Отто, — = простогнав я.

— І знаєте, — додав лікар, — він вважає, що вони будуть тут через дві години. Це єдине, що він сказав неправильно. Я знаю цю дорогу. Хоч би як швидко вони їхали, їм потрібно буде більш як три години. За всіх умов…

— Докторе, — заперечив я. — Можете не сумніватись. Якщо він сказав — дві години, то за дві години вони неодмінно будуть тут.

— Це неможливо. На дорозі стільки поворотів, а зараз ніч…

— От побачите, — сказав я.

— Ну, нехай буде по-вашому… У всякому разі, це краще, що він їде.

Я більше не міг витримати напруження. Вийшов із дому. Надворі впав туман. Здалеку долинав гомін моря. З дерев падали краплі. Я поглянув навкруги. Я вже не був самотній. Десь там, за обрієм, на півдні, уже ревів мотор. За туманом по тьмяно-сірих дорогах мчала допомога, фари бризкали світлом, свистіли покришки, дві руки, мов залізні, тримали кермо, двоє очей свердлили темряву — упевнено, холоднокровно, — очі мого друга…