Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Іди туди. Якщо професор дозволить.

— Я вже взяв себе в руки, — сказав я. — Можна мені зайти туди?

— Можна, але не говоріть нічого, — відповів Жафе, — і тільки ненадовго. їй не можна хвилюватися.

Я нічого не бачив крізь сльози, крім розпливчатої світляної плями. Мої повіки тремтіли. Світло коливалося, сліпило. Я не зважувався витерти очі, бо Пат могла подумати, ніби я плачу через те, що справи її кепські. Я лише спробував усміхнутися з порога.

Потім швидко повернувся і вийшов.

— Правильно, що ви приїхали? — спитав Кестер.

— Авжеж, — відповів Жафе, — так краще.

— Завтра вранці я можу відвезти вас додому.

— Краще вже ні, — сказав Жафе.

— Я їхатиму обачливо.

— Ні, я хочу лишитися ще на день, щоб простежити за видужуванням. Ваше ліжко вільне? — спитав він мене.

Я кивнув.

— Добре, то я спатиму тут. Ви можете влаштуватися десь у селі?

— Зможу. Дістати вам зубну щітку й піжаму?

— Не треба. У мене все є. Я завжди готовий до таких несподіванок. Хоча, щоправда, не до подібних перегонів.

— Вибачте мені, — сказав Кестер, — уявляю, як ви гнівались на мене.

— Зовсім ні, — заперечив Жафе.

— Тоді каюсь, що не сказав вам зразу всієї правди.

Жафе засміявся:

Ви поганої думки про лікарів. Ну, а тепер ідіть собі спокійно. Я залишаюся тут.

Я швиденько зібрав дещо з речей для себе й для Кестера. Ми пішли в село.

— Ти стомився? — спитав я.

— Ні, — відповів він, — давай ще десь посидимо.

Через годину я знову почав тривожитися.

— Якщо він залишається тут, то, певно, це небезпечно, Отто, — сказав я. — Чого б йому тоді лишатись…

— Думаю, що він залишився про всяк випадок, — відповів Кестер. — Він дуже любить Пат. Він сказав мені про це, коли ми їхали сюди. Він лікував і її матір…

— Хіба вона теж?..

— Не знаю, — квапливо відповів Кестер, — могло ж бути і щось інше. Ну що, ходімо спати?

— Іди, спи спокійно, Отто. А я хочу ще раз… хоча б здалеку.

— Гаразд. Я піду з тобою.

— Знаєш, Отто, коли погода тепла, я люблю спати надворі. Ти не турбуйся. Останніми днями я частенько так спав.

— Але ж надворі сиро.

— Дарма. Я підніму на «Карлі» верх і залізу всередину.

— Добре. Я теж із задоволенням посплю надворі.

Я зрозумів, що він від мене не відчепиться. Ми взяли ковдри й подушки й пішли до «Карла». Відстебнули ремінці й відхилили назад передні сидіння. Так можна було досить вільно лежати.

— Краще, ніж бувало на фронті, — констатував Кестер.

Крізь туман плямою світилося вікно. Кілька разів я бачив перед вікном тінь Жафе. Ми викурили цілу пачку сигарет. Потім яскраве світло вимкнули, горів лише маленький нічничок.

— Слава Богу, — сказав я.

По тенту шарудів дощик. Віяв слабий вітерець. Похолодало.

— Візьми ще мою ковдру, Отто, — запропонував я.

— Ні, не треба: мені й так тепло.

— Чудовий хлопець оцей Жафе, правда?

— Чудовий, що й казати. Мабуть, дуже тямущий.

— Напевно.

Я прочунявся з тривожного напівсну. Надворі світало й було досить холодно. Кестер уже прокинувся.

— Ти не спав, Отто?

— Спав.

Я виліз із машини і стежкою пройшов через сад до вікна. Нічничок іще горів. Пат лежала в постелі із заплющеними очима. У мене раптом промайнула страшна думка, що вона вже померла. Але потім я помітив, як ворухнулась її права рука. Пат була дуже бліда. Але крові вже не було видно. Ось вона знову поворухнулась. Тієї ж миті Жафе, що спав на другому ліжку, розплющив очі. Я вмить відступив від вікна й заспокоївся — він був насторожі.

— Думаю, нам краще забратися звідси, — сказав я Кестеру, — а то він подумає, що ми контролюємо його.

— Там усе гаразд? — спитав Отто.

— Оскільки можна побачити у вікно, то так. А у професора правильний сон: він може собі хропти під ураганним вогнем, але прокидається, як тільки миша зашкряботить біля його торби з хлібом.

— Ми можем піти скупатися, — сказав Кестер. — Яке тут чудове повітря! — Він потягся.

— Іди скупайся, — сказав я.

— Ходімо разом, — запропонував він.

Сіре небо світлішало. Крізь хмари пробилися оранжево-рожеві смуги. На обрії піднялася хмарна завіса, і звідти виглянула зеленкувата блакить.

Ми кинулись у воду й попливли. Вона мінилася сірими й рожевими відтінками.

Потім ми пішли назад. Фрейлейн Мюллер уже встала. Вона зрізала на городі петрушку. Почувши мій голос, вона здригнулась. Ніяковіючи, я вибачався перед нею за те, що вчора, мабуть, багато лаявся. Вона розплакалась:

— Бідолашна жінка. Така вродлива й така ще молода…