Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Нарешті йому пощастило вивільнитись.

— Ми ще не домовились остаточно! — відсапувався він.

— Домовилися! — сказав я щиро й привітно. — Домовились остаточно! Я беруся виторгувати оті п’ятсот марок. Ви сплачуєте за «кадилак» сім тисяч марок і ні пфеніга більше! Згода?

— Та звичайно ж! — швидко втрутилася чорнява. — Це ж справді дешево, золотко моє…

— Помовч! — пекар підняв руку.

— Та що це з тобою знову? — напустилась вона на нього. — То ти казав, що вже купив машину, то ти раптом знову не хочеш!

— Він хоче, — швидко докинув я своє слівце, — ми вже про все домовилися…

— Ну, от бачиш, любенький, навіщо ж…

Вона щільно притулилася до нього. Він спробував був знову вирватись, але вона пригорнулась своїми високими грудьми до його плеча. Пекар зробив невдоволене обличчя, та опір його слабшав.

— «Форд»… — почав він.

— Само собою зрозуміло, він піде в рахунок оплати…

— Чотири тисячі марок…

— Колись коштував, так? — приязно спитав я.

— Він піде в рахунок оплати за чотири тисячі марок, — твердо заявив пекар. Захоплений зненацька, він знайшов тепер добрий привід до контратаки. — Адже машина майже нова…

— Нова… — сказав я, ніби передражнюючи його, — після такого ремонту…

— Сьогодні вранці ви самі це казали…

— Сьогодні вранці це було щось інше. Нове можна розуміти по-різному, залежно від того, купуєш чи продаєш. За ціни в чотири тисячі бампери у вашого «форда» мали б бути з чистого золота…

— Чотири тисячі марок — інакше нічого не вийде, — вперся він, як осел. До пекаря повернулася його давня вдача; здавалося, він будь-що хотів узяти реванш за розчуленість, що охопила була його перед цим.

— Тоді — до побачення! — відповів я і звернувся до чорнявої: — Дуже шкода, шановна пані, але укладати збиткові ґешефти я не можу. Ми й так нічогісінько не заробляємо на «ка-дилаку», то не можемо ж ми прийняти в рахунок оплати старий «форд» за таку високу ціну. Прощавайте!

Вона вхопилася за мене. Очі її сипали іскрами, і вона так уже накинулась на пекаря, що йому одразу забило памороки…

— Ти ж сам сто разів казав, що цей «форд» нічого вже не вартий! — аж засичала вона під кінець зі слізьми на очах.

— Дві тисячі марок, — сказав я. — Дві тисячі марок, хоча й це для нас самогубство. Пекар мовчав.

— Та скажи ж уже щось нарешті! Чого ти стоїш, наче тобі заціпило?! — лютувала чорнява.

— Панове, — сказав я, — я піду по «кадилак». А ви тим часом обговоріть поміж себе цю справу…

Я відчув, що мені тепер найкраще — щезнути. Чорнява доведе справу до кінця.

За годину я повернувся вже на «кадилаці». Я зараз же побачив, що суперечку розв’язано в найпростіший спосіб. У пекаря був досить пожмаканий вигляд, до його костюма поприставав пух з подушок. А чорнява навпаки — сяяла, погойдувала грудьми й сито, зрадницьки усміхалась. Вона переодяглася — на ній тепер була тоненька шовкова сукня, що, наче влита, облягала її всю. Непомітно вона підморгнула й кивнула мені: мовляв, усе гаразд.

Ми здійснили спробну поїздку. Чорнява зручно вмостилася на широкому задньому сидінні й без угаву базікала. Мені дуже хотілося викинути її через віконце, та вона ще була мені потрібна. Пекар з меланхолійним виглядом сидів поруч мене. Він уже заздалегідь тужив за своїми грішми, а це ж найщиріша туга, що тільки є на світі…

Ми під’їхали до його будинку та знову зайшли до квартири. Пекар вийшов, щоб принести гроші. Він тепер видавався старим, я навіть помітив, що волосся в нього пофарбоване. Чорнява обсмикувала на собі сукню.

— Це ми здорово владнали, правда?

— Атож, — знехотя погодивсь я.

— За це сто марок — мені…

— А, он воно що… — вихопилося в мене.

— У-у, скупердяга, цаписько старий, — по-змовницьки прошепотіла вона й підійшла ближче, — а грошей має, як сміття! Але ж поки в нього щось вициганиш!.. І заповіту написати не хоче. А тоді, звісно, все дістанеться дітям, а мені — дуля! Думаєте, мені багато радості з оцього бурмила…

Погойдуючи грудьми, вона підійшла ще ближче.

— То я зайду завтра до вас у майстерню по ті сто марок… Коли ви там будете? А може, ви самі зайдете сюди? — Вона хихикнула. — Завтра після обіду я буду тут сама…

— Я пришлю вам гроші, — сказав я.

Вона все ще хихикала.

— Та принесіть самі. А може, ви боїтесь?

Вона, певне, подумала, що я боязкий, і хотіла показати ділом, про що йдеться…

— Ні, не боюся, — відповів я, — та часу нема. Саме завтра треба йти до лікаря. Застарілий сифіліс, бачте! А це страх як отруює життя…