Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

У барі ми застали Фердинанда й Валентина. Фердинанд був у доброму гуморі. Він устав і пішов назустріч Пат.

— Діана, — сказав він, — Діана, що повернулася з лісів…

Пат усміхнулася. Він обняв її за плечі:

— Засмагла, відважна богине мисливства зі срібним луком, що ми з вами будемо пити?

Готфрід відвів Фердинандову руку.

— Патетичні люди завжди нетактовні, — сказав він. — Даму супроводжують два кавалери, а ти, мабуть, і не помітив цього, хоробрий зубре!

— Романтики ніколи не бувають супутниками, вони належать до почту, — не розгубився Гpay.

Ленц осміхнувсь і звернувся до Пат:

— Зараз я зроблю для вас особливу суміш. Коктейль «Колібрі». Бразильський рецепт.

Він підійшов до прилавка, змішав якісь напої і нарешті приніс нам коктейль.

— Ну, як, смачний? — спитав він.

— Трохи слабкуватий, хоч і бразильський, — відповіла Пат.

Готфрід засміявся:

— І все ж таки досить міцний. Приготовлений з ромом і горілкою.

Я зразу помітив, що там не було ні рому, ні горілки — самий фруктовий, лимонний і томатний соки та ще, може, крапля лікеру. Безалкогольний напій. Але Пат, на щастя, не помітила цього.

Вона випила три великі чарки «Колібрі» і була дуже рада, що до неї ставились не як до хворої. Через годину ми всі вийшли з бару. Там залишився тільки Валентин. Так улаштував Ленц. Він посадив Фердинанда в «сітроен» і поїхав. Таким чином вийшло, ніби ми з Пат не перші подалися додому. Усе це було зворушливо, проте мені на хвилину стало так тяжко на душі, що хоч сядь та й плач.

Пат узяла мене під руку. Вона йшла поряд зі мною, пружна, струнка, я відчував тепло її руки, милувався її жвавим обличчям, по якому перебігало світло вуличних ліхтарів, і ніяк не міг змиритися з думкою, що вона хвора. Я розумів це лише вдень, а ввечері, коли життя ставало ласкавішим, не таким суворим, коли воно будило в серці надії — ніяк не міг…

— Може, зайдемо ще на хвилинку до мене? — запитав я.

Вона кивнула.

Коридор пансіону був яскраво освітлений.

— От чорт, — вихопилось у мене. — Що там скоїлося? Почекай хвилиночку тут.

Я відімкнув двері й заглянув усередину. Освітлений коридор був порожній і нагадував вузьку вуличку в передмісті. Двері кімнати пані Бендер стояли відчинені навстіж, і там теж світилося. Коридором, ніби маленька чорна комашка, продріботів Гассе, зігнувшись під торшером із шовковим абажуром. Він переселявся.

— Добрий вечір, — привітався я. — І досі переселяєтесь?..

Гассе підвів бліде обличчя з м'якими чорними вусиками:

— Я лише годину тому повернувся з контори. У мене ж тільки ввечері є час на переселення.

— Хіба вашої дружини немає вдома?

Він похитав головою:

— Вона пішла до своєї подруги. Слава Богу, що тепер у неї є подруга, з якою вона збуває час.

Він довірливо, задоволено всміхнувся й подріботів далі. Я завів Пат до своєї кімнати.

— Мабуть, нам не вмикати світла, чи як? — спитав я.

— Ні, любий, ввімкни на хвилину, а потім можеш знов вимкнути.

— Ти невситима людина, — сказав я, потім на мить залив яскравим світлом червону плюшеву розкіш і відразу ж повернув вимикач.

Вікна були розчинені, і знадвору від дерев, наче з лісу, лилося свіже нічне повітря.

— Як гарно, — мовила Пат і сіла в куточку на підвіконні.

— Тобі справді подобається тут?

— Справді, Роббі. Наче у великому парку влітку. Чудово.

— Ти, коли йшла, не глянула на сусідню кімнату? — спитав я.

— Ні. А навіщо?

— Оцей розкішний великий балкон ліворуч — від тієї кімнати. Він закритий з усіх боків, і напроти немає нічиїх вікон. Якби ти жила там, то могла б засмагати навіть без купальника.

— Еге, якби я там жила…

— А ти й могла б там жити, — сказав я ніби жартома. — Сама ж бачила, що кімната найближчими днями звільняється.

Вона глянула на мене й усміхнулася.

— Ти гадаєш, для нас це було б добре? Бути весь час разом?

— Але ж ми не були б весь час разом, — заперечив я. — Удень мене взагалі тут немає. А часто навіть вечорами. Зате коли б ми вже були разом, то не мали б потреби сидіти в ресторанах, а потім зразу ж розлучатися, ніби ми одне в одного в гостях.

Вона ворухнулась у своєму куточку.

— Любий, ти говориш так, ніби все вже добре обміркував.

— А таки обміркував, — сказав я. — Увесь вечір думав про це.

Вона випросталась.

— Ти справді не жартуєш, Роббі?

— От тобі й маєш! Звичайно, не жартую, — мовив я. — Хіба ти й досі не зрозуміла цього?

Пат трохи помовчала.

— Роббі, — сказала нарешті вона глухішим, ніж звичайно, голосом, — чому ти надумав це саме тепер?