Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— А от і надумав, — відповів я палкіше, ніж хотів, бо раптом зрозумів, що настав час розв’язати щось важливіше, ніж питання про кімнату. — Надумав, бо за останні тижні переконався, що нам найкраще бути зовсім разом. Я не можу більше зносити цих зустрічей на годину! Я хочу від тебе більшого! Хочу, щоб ти завжди була зі мною, не маю ніякого бажання провадити далі хитру любовну гру в піжмурки, мені вона гидка й непотрібна, я просто хочу тебе і тільки тебе, я ніколи не зможу вдосталь намилуватися тобою і тому не хочу втрачати жодної хвилини.

Я чув її схвильований віддих. Вона сиділа в куточку на підвіконні, обхопивши руками коліна, й мовчала. За деревами навпроти мерехтіла, повільно перебігаючи з одного кінця в другий, червона світляна реклама: і її тьмяний відблиск падав на світлі черевички Пат, потім перескакував на її сукню й на руки.

— А тепер можеш сміятися з мене, — сказав я.

— Сміятися з тебе? — перепитала вона.

— Авжеж, за те, що я весь час кажу «я хочу». Бо, зрештою, ти теж повинна хотіти.

Вона підвела очі:

— Ти знаєш, Роббі, що ти змінився?

— Ні, не знаю.

— Ти справді змінився. І сам кажеш про це. Ти хочеш. Ти вже не питаєш стільки, як питав. Просто хочеш.

— Ну, це не така вже й велика зміна. І хоч би як я хотів чогось, ти завжди можеш сказати «ні».

Вона раптом нахилилась до мене.

— А чому я повинна сказати «ні», Роббі? — мовила вона ніжним, лагідним голосом. — Адже я теж хочу того, що й ти…

Вражений відповіддю Пат, я обняв її за плечі. Її волосся торкнулося мого обличчя.

— Це правда, Пат?

— Звичайно, правда, любий.

— От дурень, — промурмотів я, — а мені все уявлялось набагато складнішим. в

Вона похитала головою:

— Усе залежить лише від тебе, Роббі…

— Я навіть боюсь повірити, — здивовано сказав я.

Пат обняла мене за шию.

— Іноді дуже приємно відчувати, що можна ні про що не думати. Що не треба всього робити самій. Що є на кого спертися. Ох, любий, це, власне, ніяка не проблема — треба тільки самим собі не ускладнювати життя.

Я мимоволі зціпив зуби. Щоб оце таке почути від неї!

— Правда, Пат. Правда, — отямившись, сказав я, хоч насправді не був згодний із нею.

Ми ще хвилинку постояли біля вікна.

— Ми перевеземо сюди всі твої речі, — сказав я. — Ти ні в чому не повинна відчувати нестачі. Навіть чайний столик на коліщатах роздобудемо. А Фріда вже якось навчиться користуватися ним.

— У нас же є такий столик, любий. Він мій.

— Тим краще. То я завтра ж почну вчити Фріду.

Пат прихилила голову до мого плеча. Я зрозумів, що вона стомилася.

— Може, тепер відвезти тебе додому? — спитав я.

— Зараз. Тільки я ще хвилинку полежу.

Вона тихо, мовчки лежала в ліжку, ніби спала. Але очі її були розплющені й час від часу в них спалахував відблиск світляних реклам, що, ніби північне сяйво, нечутно ковзав по стінах і по стелі. Надворі все стихло. Час від часу чути було, як у сусідній кімнаті Гассе товкся серед решток своїх надій, свого родинного життя, а може, навіть і взагалі життя.

— Може б, ти лишилася тут? — запропонував я.

Вона підвелася.

— Тільки не сьогодні, любий…

— Для мене було б набагато краще, якби ти лишилась…

— Завтра…

Вона встала й мовчки пройшлась темною кімнатою. Я пригадав той день, коли вона вперше лишилася в мене і в сірій ранковій імлі так само безмовно пройшла в другий кінець кімнати, щоб одягтися. Дивно, але в цьому було щось зворушливо природне і майже приголомшливе, ніби відгук прадавніх, забутих часів, мовчазний послух законові, якого вже ніхто не знав.

Вона повернулася з темряви до мене й обхопила руками мою голову.

— Мені в тебе було гарно, любий. Дуже гарно. Як добре, що ти є на світі.

Я нічого не відповів. Мені не було чого відповісти їй.

Провівши її додому, я повернувся в бар. Кестер ще був там.

— Сідай, — запропонував він. — Ну, як справи?

— Не вельми, Отто.

— Вип'єш чогось?

— Якщо я почну пити, то вип'ю багато. А цього мені не хочеться. Обійдусь без чарки. Але я міг би знайти собі якусь іншу розвагу. Готфрід возить пасажирів?

— Ні.

— Добре. То я поїжджу кілька годин.

— Я піду з тобою, — сказав Кестер.

Я вивів машину з майстерні, попрощався з Отто й поїхав на стоянку.

Поперед мене було дві машини. Потім ще під’їхали Густав і Томмі-артист. Невдовзі обидві передні машини поїхали, а скоро й до мене підійшов пасажир. Молода дівчина, що хотіла їхати до «Вінети», модного танцювального залу-ресторану з настільними телефонами, пневматичною поштою та іншими забавками для провінціалів. Він містився трохи осторонь від інших ресторанів, на темній вулиці.