Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Раптом у кінці столу ліворуч виникла суперечка. Вирізнявся хрипкий голос Поттера. Він хотів випити з одним із гостей, торговцем сигаретами Бушем, але той відмовився, сказав, що він не хоче пити, щоб більше з’їсти.

— Це ж курям на сміх, — гарячкував Поттер. — До їжі треба пити! Хто п’є, той може з’їсти ще більше.

— Дурниці! — буркнув Буш, худорлявий високий чоловік з пласким носом і в рогових окулярах.

Поттер підскочив, мов ужалений:

— Дурниці? Це ти кажеш мені, тютюнове опудало?

— Тихо! — гукнув Стефан Гріголяйт. — Ніякої сварки на святвечір!

Він вислухав, про що йдеться, і ухвалив Соломонове рішення: випробувати, хто з них скільки з’їсть. Перед обома зразу ж поставили по кілька великих тарілок м’яса, картоплі й капусти. Порції були велетенські. Поттер мав право пити, що хотів, а Буш їсти насухо. Щоб змагання було цікавіше, Гріголяйт улаштував тоталізатор, і всі почали битися об заклад.

Поттер вишикував перед собою півколом кухлі з пивом, а між ними, наче діаманти, чарки з ялівцевою горілкою. Більшість у співвідношенні 3:1 заклалися за нього. Нарешті Гріголяйт дав знак починати.

Буш жер люто, низько схилившись над тарілкою. Поттер вів боротьбу відверто й сидів рівно. Ковтаючи питво, він щоразу переможно гукав до Буша: «Будьмо!» — на що той відповідав ненависним поглядом.

— Мене вже нудить, — сказав мені Джорджі.

— Давай вийдемо.

Я завів його до умивальника, а сам сів у коридорі, чекаючи на нього. Солодкуватий запах свічок змішувався з духом хвої, що, потріскуючи, тліла на ялинці. І раптом мені здалося, ніби я почув легку, любу ходу, теплий подих, побачив любі очі просто перед собою…

— Хай йому чорт, — вилаявся я і встав. — Що зі мною робиться?

Тієї миті почувся оглушливий крик:

— Поттер! Браво, Алоїзіусе!

Кремація перемогла.

У задній кімнаті клубочився дим від сигар. Розносили коньяк. Я все ще сидів біля прилавка. Дівчата вийшли з-за столу й почали пошепки сперечатися про щось.

— Що там у вас? — запитав я.

— У нас є ще подарунки, — відповіла Маріон.

— Он воно що.

Я прихилив голову до прилавка та спробував уявити собі, що тепер робить Пат. Я наче бачив вестибюль санаторію, вогонь у каміні й Пат за столиком біля вікна, з Гельгою Гутман і якимись іншими людьми. Усе це ніби відійшло в далечінь. Іноді я думав, що колись прокинуся вранці, і виявиться, що все минуло, забулося, пішло в небуття. Не було нічого певного, навіть спогадів…

Пролунав дзвінок. Дівчата, мов зграйка сполоханих курей, побігли до більярдної. Там стояла Роза з дзвоником. Вона кивнула мені, щоб я теж підійшов. На більярдному столі під маленькою ялинкою стояли тарілки, накриті шовковистим папером. На кожній лежав аркушик з ім'ям, а під ним — пакунки з подарунками, які дівчата підготували одна одній. Це все влаштувала Роза. Кожна дала їй свої пакуночки з подарунками для інших, а вона розклала на тарілки.

Дівчата схвильовано лопотіли й поспішали, мов діти, щоб якомога скоріше побачити, хто що одержав.

— А ти чого не береш свою тарілку? — спитала мене Роза.

— Яку тарілку?

— Свою. Для тебе також є подарунки.

І справді, там стояло моє ім'я, написане двома кольорами, червоним і чорним, шрифтом рондо. Яблука, горіхи, апельсини, светр, який сплела сама Роза, трав'янисто-зелена краватка від господині кав'ярні, від гомосексуаліста Кікі — пара рожевих шкарпеток зі штучного шовку, від красуні Валлі — шкіряний пояс, від офіціанта Алоїса — чвертка рому, від Маріон, Ліни й Мімі разом — півдесятка носових хусточок і від господаря — дві пляшки коньяку.

— Діти, — промовив я, — діти мої, оце вже-то несподіванка!

— Не чекав, га? — вигукнула Роза.

— І гадки не мав!

Я стояв перед ними, присоромлений і зворушений до краю.

— Діти, — знов мовив я, — знаєте, коли я востаннє одержував подарунки? Я вже й сам забув. Мабуть, аж перед війною. Але ж у мене нічогісінько немає для вас.

Усі були страшенно раді, що подарунки так спантеличили мене.

— Це за те, що ти нам завжди грав, — сказала Ліна й почервоніла.

*— Авжеж, ти нам що-небудь заграєш, і це й буде твій подарунок, — додала Роза.

— Певне, що заграю, — погодився я. — Усе, що хочете.

— «З молодих років», — запропонувала Маріон.

— Ні, щось веселе, — заперечив Кікі.

Його перемогли більшістю голосів. Кікі тут взагалі не вважали за повноцінну людину. Я сів до піаніно й почав грати. Усі заспівали:

З молодих років В серці бережу Того краю спів,

За яким тужу…