Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Ти нездужала? — спитав я.

— Трошки. Але все вже минуло.

— А що кажуть лікарі?

Вона засміялася:

— Не питай мене тепер про лікарів. Узагалі не питай нічого. Ти тут, і цього досить!

Вона якось раптом змінилась. Я не знаю, чи це мені здалося тому, що я довго не бачив її, але вона була ніби не та, що раніше. Її рухи були лагідніші, шкіра тепліша, навіть підійшла вона до мене якось інакше. Вона вже була не тільки гарною, молодою дівчиною, що потребує захисту, в ній з’явилося щось нове, і коли раніше я часом не міг твердо сказати, чи вона кохає мене, то тепер відчував це. Вона вже нічого не приховувала, стала жвавіша та ближча мені, ніж будь-коли раніше, жвавіша, ближча, красивіша, щасливіша, але водночас і якась неспокійніша.

— Пат, — сказав я, — мені треба збігати вниз. Там Кестер. Треба пошукати, де нам зупинитися.

— Кестер? А де Ленц?

— Ленц… — я затнувся, — Ленц лишився вдома.

Вона нічого не помітила.

— Тобі можна буде потім зійти вниз? — спитав я. — Чи нам прийти до тебе?

— Мені можна все. Тепер можна все. Ми зійдемо вниз і там вип’ємо чогось. Я дивитимусь, як ви питимете.

— Добре. То ми чекатимем на тебе внизу, у холі.

Вона підійшла до шафи по сукню. Я скористався нагодою і сховав у кишеню зібганий у кульку температурний аркуш.

— Ну, бувай, Пат.

— Роббі!

Вона підійшла й поклала руки мені на плечі.

— Я так багато хотіла тобі сказати…

— І я тобі теж, Пат. Але ж тепер у нас буде час на це. Цілий день розповідатимемо щось одне одному. Завтра. Зразу якось не виходить.

Вона кивнула.

— Так, ми все розповімо одне одному. Тоді весь цей час, що ми були самотні, розлучені, забудеться. Ми знатимемо все одне про одного, і вийде так, ніби ми завжди були разом.

— А ми й були завжди разом, — сказав я.

Вона всміхнулася.

— Я ні. У мене замало сили на це. Для мене розлука була страшніша. Я не вмію втішати себе мріями, коли я самотня. Тоді я просто самотня, і більше нічого. Коли не кохаєш, легше бути самотній.

Вона й далі всміхалася. То була силувана усмішка, я бачив, як вона важко їй давалася.

— Пат, — мовив я. — Мій хоробрий зайчику!

— Давно вже я не чула цього, — сказала вона, і на очі їй набігли сльози.

Я зійшов униз до Кестера. Валізи вже були знесені. Нам дали дві суміжні кімнати у флігелі.

— Глянь, — сказав я, показуючи йому криву температури. — Стрибає то вгору, то вниз.

Ми рушили нагору сходами. Під ногами в нас рипів сніг.

— Розпитай завтра лікаря, — порадив Кестер. — Сама температурна крива ще ні про що не свідчить.

— Я й так бачу доволі, — мовив я, зібгав папірець і сховав назад у кишеню.

Ми вмилися. Потім Кестер зайшов до мене в кімнату. У нього був такий вигляд, ніби він тільки-но встав із постелі.

— Пора одягатися, Роббі, — нагадав він.

— Так. — Я прокинувся від своїх роздумів і відкрив валізу.

Ми знов пішли до санаторію. «Карл» іще стояв на вулиці.

Кестер накрив його радіатор пледом.

— Коли ми поїдемо назад, Отто? — запитав я.

Він зупинився.

— Я думаю виїхати завтра ввечері або післязавтра вранці. А ти ж лишаєшся тут…

— Як же я можу лишитися? — розпачливо відповів я. — Моїх грошей вистачить щонайбільше на десять днів. І за Пат заплачено лише до п’ятнадцятого. Мені треба повертатися назад і заробляти гроші. Тут, мабуть, такі погані піаністи не потрібні…

Кестер нахилився над радіатором «Карла» й підняв плед.

— Я дістану тобі грошей, — сказав він і випростався. — Якщо йдеться тільки про гроші, то ти можеш спокійно лишитися тут.

— Отто, — сказав я, — мені ж відомо, що в тебе лишилося з аукціону. Менше як триста марок.

— Я кажу не про них. Я добуду ще. Про гроші не турбуйся. Днів через вісім ти їх матимеш.

— Одержав спадщину? — спитав я з сумною іронією в голосі.

— Майже як спадщину. Покладись на мене. Тепер тобі не можна їхати звідси.

— Не можна, — погодився я. — Не знаю, як їй сказати про це.

Кестер знову вкрив пледом радіатор і легенько погладив капот. Тоді ми зайшли в хол і сіли біля каміна.

— Котра година? — спитав я.

Кестер глянув на годинник:

— Пів на сьому.

— Дивно, — сказав я. — А я думав, що вже багато пізніше.

Сходами вниз спускалася Пат. Вона була в хутряному жакеті й швидко пройшла через хол, щоб привітатися з Кестером. Я аж тепер помітив, як вона засмагла. Шкіра в неї на обличчі набула кольору червонуватої бронзи, і вся вона стала трохи схожа на молоду індіанку. Але обличчя її повужчало, і очі надто блищали.