Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— У тебе температура? — спитав я.

— Невеличка, — швидко й ухильно відповіла вона. — Вечорами тут у кожного температура. Це тому, що ви приїхали. Ви стомилися?

— Від чого?

— Тоді ходімо в бар, га? Це ж уперше до мене сюди прибули гості.

— А тут є бар?

— Є невеличкий. Чи просто куточок, схожий на бар. Він теж має допомагати лікуванню. Уникають усього, що нагадувало б лікарню. Але там не дають нічого, що могло б зашкодити.

У барі було повно людей. Пат привіталася з кількома знайомими. Мені запам’ятався один італієць. Ми сіли за столик, що саме звільнився.

— Що ти питимеш? — запитав я.

— Коктейль із ромом. Такий, як ми завжди пили в барі. Ти

знаєш^рецепт?

— Його приготувати неважко, — сказав я дівчині, що обслуговувала нас. — Половина портвейну й половина ямайського рому.

— Дві чарки! — гукнула Пат. — І одну особливого.

Дівчина принесла дві чарки порто-ронко та третю з якимсь

рожевим напоєм.

— Це для мене, — сказала Пат. Вона підсунула нам ром: — Салют! — Потім поставила свою чарку, навіть не пригубивши її, озирнулася навколо, миттю схопила мою чарку й випила. — Ох, який смачний! — сказала вона.

— А що ж ти собі замовила? — спитав я і покуштував підозрілу рожеву рідину. На смак вона була схожа на малиновий сік з лимоном. У ній не було ні краплі алкоголю.

— Добрий напій, — сказав я.

Пат поглянула на мене.

— Утамовує спраіу, — додав я.

Вона засміялася:

— Замов ще одну чарку порто-ронко. Але для себе. Мені не дадуть.

Я підкликав дівчину.

— Одну порто-ронко й одну особливого, — сказав я.

Я помітив, що за іншими столами багато хто пив особливий.

— Сьогодні мені можна, правда, Роббі? — сказала Пат. — Тільки сьогодні! Як колись. Правда, Кестере?

— Особливий теж непоганий, — відповів я і випив другу чарку.

— Ненавиджу його! Бідний Роббі, що тобі доводиться тут

пити!

— Якщо ми частіше будемо замовляти, я ще надолужу своє, — сказав я.

Пат засміялася:

— Пізніше, до вечері, мені можна буде щось випити. Червоного вина.

Ми ще кілька разів замовили порто-ронко, потім пішли до їдальні. Пат була чарівна. Її обличчя сяяло. Ми сіли за невеличкий столик біля вікна. Тут було тепло. Унизу розкинулось село. Вулиці його були вкриті блискучим снігом.

— А де ж це Гельга Гутман? — спитав я.

— Вибула, — трохи помовчавши, сказала Пат.

— Вибула? Так рано?

— Авжеж, — відповіла Пат, і я зрозумів її.

Офіціантка принесла темно-червоне вино. Кестер налив чарки. Тепер уже не лишилося жодного вільного столика. Усюди сиділи люди й балакали. Я відчув руку Пат на своїй руці.

— Любий, — промовила вона тихо й ніжно. — Я більше не могла витримати.

Я вийшов з кабінету головного лікаря, Кестер чекав на мене в холі. Побачивши мене, він підвівся. Ми вийшли надвір і сіли на лаві перед санаторієм.

— Погані справи, Отто, — сказав я. — Гірше, ніж я думав.

Повз нас пройшов галасливий гурт лижників. Серед них було кілька жінок, що сміялися, блискаючи білими зубами на густо змащених кремом обличчях. Вони гукали одна одній, що зголодніли, як вовки. Ми почекали, поки вони пройшли.

— Отакі, звичайно, живуть, — кинув я. — Живуть і здорові, як кобили. Аж нудить!..

— Ти розмовляв із головним лікарем? — спитав Кестер.

— Так. Він пояснював мені все дуже обережно, багато чого замовчував. Але висновок зрозумілий — їй стало гірше. Хоча він запевняє, ніби покращало.

— Цього я не розумію.

— Він доводить, що, якби Пат лишилась унизу, давно б уже не було ніякої надії. А тут процес проходить повільніше. Оце він і називає покращанням.

Кестер черкав підборами черевиків по твердому снігу. Потім підняв голову:

— Отже, він ще має надію?

— Лікарі завжди мають надію, така вже в них професія. Але в мене її лишилося дуже мало. Я спитав, чи зробив він пневмоторакс. Лікар відповів, що вже не можна. Кілька років тому їй уже робили… Тепер уражені обидві легені. Це якесь прокляття, Отто!

Перед нашою лавою зупинилась якась стара жінка у вичовганих калошах. У неї було посиніле, марне обличчя і згаслі, бліді, як сланець, очі, що здавалися невидющими. Шия була закутана в старомодне, зроблене з пір'я, боа. Жінка неквапливо піднесла до очей лорнет і подивилась на нас. Потім почапала далі.

— Противна мара!

— Що ж він іще сказав? — спитав Кестер.

— Він пояснив мені, звідки походить її захворювання. У нього, мовляв, було вже багато пацієнтів такого ж віку. Каже, що це наслідок війни. Недоїдання в дитячі та юнацькі роки. Але що мені до того? Пат повинна видужати. — Я глянув на Отто. — Звичайно, лікар розповів мені, що не раз був свідком чуда. Що саме при такому захворюванні нібито буває, що процес несподівано припиняється, інкапсулюється і виліковується навіть у зовсім безнадійних випадках. Жафе теж про це говорив. Але я в чудеса не вірю.