— Ох, Бернгарде… — збентежено мовила жінка.
— А хіба що, хіба що? — весело галасувало «гарматне ядро». — Ніде ж краще не може бути! Ти ж тут, як у раю! Як, ти гадаєш, живеться там, унизу? Я завтра знову мушу повернутися до того шарварку. Раділа б, що нічого того не бачиш. А я радий побачити, що тобі тут добре живеться.
— Бернгарде, недобре мені тут… — сказала жінка.
— Але ж, дитинко, — заторохтів Бернгард, — не можна бути такою розпещеною! Що ж тоді казати нашому братові! Весь час гасаєш, скрізь невдачі, податки… гм, хоч-не-хоч, а мусиш.
Жінка мовчала.
— Жвавий хлопець, — зауважив я.
— Щеб пак! — відповів Антоніо. — Уже третій день тут і не дає дружині слова мовити за своїм безперервним: «Як тобі тут чудово». Він нічого не хоче бачити, розумієте, нічого: ні її страху, ні хвороби, ні самотності. Певне, там, у себе в Берліні, вже давно живе з якоюсь іншою жінкою — таким самим «гарматним ядром», а сюди з'являється раз на півроку з обов'язку — веселий, потирає руки, а дбає, насправді, тільки про свої вигоди. Аби нічого не чути! Таке тут можна часто бачити.
— А дружина давно вже тут?
— Близько двох років.
Через хол, посміюючись, пройшла група молодих людей. Антоніо усміхнувся:
— Повертаються з пошти. Послали телеграму Роту.
— Хто це — Рот?
— Це той, що скоро має поїхати звідси. Вони телеграфували йому, що через епідемію грипу в тих краях, де він живе, йому не можна виїжджати й треба лишитися тут. Це тут звичайні жарти. Адже вони самі змушені залишатися тут, розумієте?
Я дививсь у вікно на ніби запнуті сірим оксамитом гори. «Це ж усе несправжнє, — думав я. — Це ж усе не дійсність, так не буває. Тут просто сцена, на якій розігрують п'єсу про смерть. Адже коли людина вмирає насправді, це страшенно серйозно». Мені хотілося піти слідом за тими молодими людьми, поплескати їх по плечу та сказати: «Правда ж — це лише театральна смерть, а ви тільки аматори, що люблять грати роль помираючих? А потім знову підведетеся й уклонитеся глядачам? Адже від такого не вмирають — від температури й хрипкого дихання, вмирають від пострілів і ран, я ж знаю це…»
— Ви теж хворий? — спитав я Антоніо.
— Звичайно, — сказав він, посміхаючись.
— Справді чудова кава, — галасувало поряд «гарматне ядро». — У нас такої взагалі немає. Це просто казкова країна з молочними ріками!
Кестер повернувся з метеостанції.
— Мені треба їхати, Роббі, — сказав він. — Барометр упав, і дуже ймовірно, що цієї ночі піде сніг. Тоді завтра я вже не проб'юся. Сьогодні ввечері ще цілком можливо.
— Гаразд. Ми ще повечеряємо разом?
— Так. Зараз я швиденько спакуюсь.
— Я йду з тобою, — сказав я.
Ми спакували Кестерові речі й винесли їх у гараж. Потім повернулися, щоб запросити Пат на вечерю.
— Коли що — дзвони мені, Роббі, — сказав Отто.
Я кивнув.
— Гроші одержиш за кілька днів. Вистачить на якийсь час. Роби все, що необхідно.
— Добре, Отто. — Я завагався. — У нас удома є ще кілька ампул морфію. Ти можеш переслати мені їх?
Він поглянув на мене.
— Навіщо вони тобі?
— Не знаю, як далі складеться. Може, й не буде потрібно. У мене, всупереч усьому, ще жевріє надія. Завжди, коли я дивлюсь на Пат. Коли зостаюся сам, надія щезає. Але мені б не хотілося, щоб вона мучилась, Отто. Щоб отак лежала весь час і нічого, крім болю, не відчувала… Може, й вони самі тут дадуть їй… Але я буду спокійніший, коли знатиму, що зможу допомогти їй.
— Тільки для цього, Роббі?
— Тільки для цього, Отто. Чесно кажу. Інакше я б не звернувся до тебе.
Він кивнув.
— Адже нас тепер тільки двоє, — повільно вимовив він.
— Так.
— Добре, Роббі.
Ми попрямували до холу, і я зайшов іще за Пат. Потім ми швиденько повечеряли, бо небо дедалі більше заволікало хмарами. Кестер вивів «Карла» з гаража до головного під’їзду.
— Усього найкращого, Роббі, — сказав він.
— І тобі теж, Отто.
— До побачення, Пат! — Він подав руку й подивився їй в очі: — Навесні приїду по вас.
— Бувайте здорові, Кестер. — Пат міцно стискала його руку. — Я дуже рада, що побачилася з вами. Вітайте від мене і Готфріда Ленца.
— Гаразд, — сказав Кестер.
Пат усе ще тримала його руку. Губи в неї тремтіли. Раптом вона ступнула вперед і поцілувала його.
— Прощавайте! — прошепотіла вона здавленим голосом.
Обличчя Кестера раптом ніби спалахнуло ясно-червоним
полум’ям. Він хотів іще щось сказати, але повернувся, сів у машину, рвучко рушив з місця й, не озираючись, помчав дорогою униз. Ми дивилися йому вслід. Машина прогуркотіла головною вулицею й зигзагами почала підійматися вгору, мов самотній світлячок, що ніс поперед себе бліду смужку від фар, яка ковзала по сірому снігу. На вершині перевалу машина зупинилась, і Кестер помахав нам рукою. На світлому фоні неба вирізнялась його темна постать. Потім він зник, а ми ще довго слухали, як дедалі тихше й тихше гула його машина.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу