Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— А може, нам засісти й зловити того ірода, що поцупив машину, га?

— Ні, він уже напевне давно втік. — Мене раптом охопила шалена нетерплячка. — До побачення, Густаве!

— А в тебе ще є бензин?

— Є, досить. Я вже перевірив. Ну, на добраніч!

Він поїхав. Я трохи почекав, потім рушив за ним, звернув на Менкештрасе й повільно проїхав нею на третій швидкості. Коли я повернувся назад, на розі вже стояв Кестер.

— Що це означає?

— Сідай, — швидко мовив я. — Тобі вже нема чого тут стояти. Альфонс теж шукав його і… вже знайшов.

— Ну?

— Все, — сказав я.

Кестер мовчки сів у машину. Але не до керма, а поруч зі мною. Він раптом змарнів і згорбився. Я рушив з місця.

— Заїдемо до мене? — спитав я.

Він кивнув. Я додав газу й поїхав уздовж каналу. Вода мерехтіла, наче широка срібна смуга. Склади на протилежному березі тонули в густій пітьмі, але на бруківці відбивалося тьмяне блакитне світло, і машина линула по ньому, наче по невидимому снігу. Над дахами здіймалися широкі сріблясто-зелені бані собору в стилі бароко. Вони сяяли на тлі глибокого іскристого неба, в якому, наче велика сигнальна ракета, висів місяць.

— Отто, я радий, що так вийшло, — промовив я.

— А я ні, — відповів він.

У пані Залевської ще світилося. Коли я відімкнув двері, вона вийшла з вітальні.

— Вам телеграма, — сказала вона.

— Телеграма? — здивовано перепитав я.

Я був ще весь заполонений подіями вечора. Нарешті я збагнув, про що вона каже, й побіг до своєї кімнати. Телеграма лежала посеред столу, біла, як сніг, у яскравому світлі. Я зірвав наліпку. Серце в мене стислося, літери розпливлися перед очима та знову зійшлись докупи. Я глибоко відітхнув, заспокоївся й показав телеграму Кестерові.

— Ну, слава Богу. А я вже думав…

Там було всього три слова: «Роббі, швидше приїзди». Я знову взяв аркушик. Почуття полегшення минулося. Повернувся страх.

— Що там могло статись, Отто? Боже, чому вона не подзвонила? Мабуть, щось там сталося!

Кестер поклав телеграму на стіл.

— Коли ти востаннє мав од неї звістку?

— Тиждень тому… Ні, більше.

— Замов розмову. Якщо там щось скоїлося, ми зараз же поїдемо туди. Машиною. У тебе є розклад поїздів?

Я замовив санаторій і приніс із вітальні пані Залевської розклад поїздів. Поки ми чекали, Кестер гортав книжку.

— Перший поїзд у тому напрямку йде аж завтра опівдні, — сказав він. — Краще проїхати машиною скільки встигнем.

А там завжди можемо пересісти на найближчий поїзд. Так ми напевне виграємо кілька годин. Як ти гадаєш?

— Справді так буде краще. — Мені важко було уявити, як я витримав би довгі бездіяльні години в поїзді.

Задзвонив телефон. Кестер узяв залізничний довідник і пішов у мою кімнату. На проводі був санаторій. Я попросив покликати Пат. Через хвилину сестра з комутатора сказала, що Пат краще не підходити до телефону.

— Що з нею? — закричав я.

— Кілька днів тому в неї була невелика кровотеча. А сьогодні вона температурить.

— Перекажіть їй, що я їду! — гукнув я. — 3 Кестером і «Карлом». Ми зараз виїжджаємо. Ви зрозуміли?

— З Кестером і Карлом, — проказав голос.

— Так. Але передайте їй негайно. Ми зараз виїжджаємо.

— Зараз передам.

Я повернувся до своєї кімнати. Ноги в мене були якісь на диво легкі. Кестер сидів за столом і виписував потрібні нам поїзди.

— Готуй валізу, — сказав він. — Я поїду додому й візьму свою. За півгодини буду тут.

Я зняв із шафи валізу. Це була та сама Ленцова валіза з кольоровими наліпками різних готелів. Я швидко спакувався й попередив про свій від’їзд пані Залевську та господаря «Інтернаці-оналю». Потім сів біля вікна й почав чекати Кестера. Навколо стояла глибока тиша. Я подумав про те, що завтра ввечері буду в Пат, і мене раптом заполонило гаряче, шалене почуття близької зустрічі, перед яким зблідло усе: страх, турбота, сум, розпач. Завтра ввечері я побачу її — це було невимовне щастя, щось майже неймовірне. Адже відтоді, як ми бачились востаннє, стільки всього втрачено…

Я взяв валізу й пішов униз. Усе раптом здалося мені приємним і рідним — сходинки, затхлий запах біля вхідних дверей, холодний, сірий, як гума, відблиск асфальту, по якому саме під’їхав «Карл».

— Я захопив із собою пледи, — сказав Кестер. — У дорозі буде холодно. Закутайся як слід.

— Будемо вести машину по черзі, га? — запропонував я.

— Добре. Але поки що поведу я. Я ж поспав після обіду.

Через півгодини місто лишилося позаду й нас поглинула безмежна тиша ясної місячної ночі. Перед нами білою стежкою до самого обрію бігло шосе. Було так видно, що ми могли їхати, не вмикаючи фар. Гудіння мотора нагадувало глуху музику органа; воно зовсім не порушувало тиші, а робило її ще відчутнішою.