Мнацакан Тарян - Месник - Повісті та оповідання

Був вечір Нового року. В полковому штабі, що розташувався в невеличкому розореному селі, кілометрів за чотири від лінії фронту, настрій був новорічний, святковий. Усі зібралися в командира полку майора Кузнецова. Обсівши гарячу «буржуйку», грілися, гомоніли про се про те, згадували, як до війни родинами зустрічали Новий рік. Не те що в цьому незатишному бліндажі…

Майор Кузнецов привітав усіх з Новим роком, побажав міцного здоров’я і перемоги. Потім бійців поздоровили начальник штабу та комісар.

Проникливо озвалася гітара, гуртом співали російських та українських пісень. Тільки-но закінчили «Розпрягайте, хлопці, коні…», як раптом полинула протяжна вірменська мелодія:

Усі обернулися на той зворушливий голос. Співав Вартан. То була пісня вірменського гусана Шерамі. Мабуть, тієї хвилини Вартан згадував свою Каріне. Зараз для нього більше нічого не існувало на світі, окрім цієї пісні, здавалось йому, що ці тужливі слова долинають до коханої дівчини, і вона от-от з’явиться перед його очима, як мрія.

Коли Вартан умовк, усі заплескали в долоні.

— Молодець, Вартане,— похвалив його комісар.— Виявляється, що ти не тільки історик і грізний «мисливець», а ще й чудовий співак.

Ще не втихли оплески, як, обтупуючи від снігу ноги, до кімнати зайшов Армен. На одному плечі автомат, на другому поштарська сумка, обома руками він притримував щось у полах шинелі. Задерши почервонілого носа, незалежно підійшов до столу й витрусив на нього з шинелі чималеньке цуценя.

Бійці від цікавості аж шиї повитягували. Бідолашне собача, підвівши писок, принюхувалося і тремтіло всім тілом.

— Це, значить, так…— не знав, з чого почати, Армен.— Приніс вам новорічний подарунок, товаришу майор… дуже славний собачка… Нічого, що трошки брудний…— засоромився він.

Усі мовчки ждали, що на те скаже майор. Однак командир полку тільки похитав головою і всміхнувся. Бійці перезирнулися, і враз бліндаж аж струсонуло від реготу.

— Оце так подарунок!..

— Ну й песик!..

— Ти чув? Ну й Армен! — перемовлялися бійці, продовжуючи сміятися.

Тільки Армен не сміявся. Він зціпив зуби, дивився на всіх серйозно, трохи не з викликом.

«Краще спробуйте ви такого знайти…» — хотів був сказати, але натомість пояснив:

— Я його з сусіднього села приніс, товаришу майор, він не такий уже й поганий, як декому здається… Якщо не хочете, то я можу й назад віднести.

— Ну що ти, мій хлопчику, я приймаю твій живий подарунок,— сказав майор Кузнецов, потім приязно обняв усміхненого Армена й посадив поруч із собою.— Підкріпися, набігався…

Собачка продовжував тремтіти й повискувати. Вартан підійшов до нього, уважно обдивився з усіх боків і сказав радо:

— Товаришу майор, вам дістався справді хороший подарунок. Це не просте цуценя — породисте. Повірте мені, я мав німецьку вівчарку, а це не що інше, як цуценя вівчарки.

— Вибачте мені, товаришу сержант,— лукаво всміхаючись, мовив рядовий Бірогли, який недавно прибув до їхнього полку.— Ви що, до війни займалися собаківництвом?

— Мисливцем був,— коротко відповів Вартан.

— Он воно як. Тож я і думаю весь час, чого це ви снайперський карабін не випускаєте з рук…

Майор Кузнецов підвівся і теж почав розглядати цуценя зблизька.

— А що — путній собака,— сказав він.

— Його недавно покинули, ще не зовсім занедбаний,— додав Вартан.— Може, він і не хворий…

— Звідки ти знаєш, товаришу сержант? — спитав комісар.

— По вухах видно.

Усі недовірливо перезирнулися.

— По вухах? — здивувався комісар.

— Так. У цуценяти німецької вівчарки вуха взагалі звисають, починають стирчати десь на початку четвертого місяця. А якщо не стирчать, то, виходить, хворий собака, рахіт у нього.

— Ось ти який,— погладивши цуценя, тихо промовив Армен.

— Це все добре,— заговорив майор Кузнецов,— а хто його доглядатиме? Все ж таки живе створіння, потребує опіки.

— Я, товаришу майор, я його доглядатиму,— гарячково вигукнув Армен, ніби боявся, що його хтось випередить. Серце його зайшлося радістю, що майорові сподобався його подарунок.

— І я йому допоможу,— сказав Вартан.— Навчу, як треба дресирувати собаку в польових умовах.

Майор Кузнецов дістав із кишені шинелі, що висіла на вбитому в стіну цвяхові, кисет і скрутив цигарку. Кисет пішов по руках — хлопці й собі почали крутити «козячі ніжки».