Мнацакан Тарян: Месник: Повісті та оповідання

— Товаришу командир полку, дозвольте звернутися з особистим питанням!

Кузнецов, який з начальником штабу саме схилився над розгорнутою на столі картою, поволі підвів голову: — Слухаю тебе, боєць Армен.

— Пробачте, товаришу майор, ви ніяких вістей про мого батька не одержували?

Кузнецов поклав на карту червоний олівець і підійшов до хлопця.

— Поки що ні,— лагідно відповів майор.— Але цілком можливо, що незабаром ми отримаємо від нього листа, я також з нетерпінням чекаю, коли він відгукнеться,— Кузнецов поклав Арменові на плече руку.— Тоді не лише для тебе буде велика радість, що нарешті знайшов свого тата, а й для мене — адже я матиму хорошого друга, офіцера, листуватимуся з ним до нашої зустрічі. Правильно я кажу? — Майор ласкаво глянув Армену в очі.

— Воно, звісно, правильно, товаришу командир, але… чому ж так довго немає ніякої відповіді? — з гіркотою спитав Армен.

Кузнецов на хвилю замислився.

— Ну, що тобі сказати, мій хлопчику?.. В умовах війни не так легко розшукати своїх рідних. Адже все міняється з кожним днем, сьогодні твій батько тут, а завтра там… Фронт не стоїть на місці,— спробував утішити хлопця командир полку.— Хіба не так?

Армен кивнув головою, погоджуючись, тяжко зітхнув.

— Ну, не вішай носа, ти ж мужчина, а до того ще й солдат,— майор обняв його за плечі, прихилив до своїх грудей і сказав підбадьорливо: — Це зовсім не личить синові комісара.

На очах у хлопця заблищали сльози.

— Рядовий Месропян! — раптом посуворішав командир полку.

Армен миттю оговтався, став струнко.

— Слухаю, товаришу майор!

— Мерщій біжи до штабу дивізії і принеси звідти адресовані нам пакети.

— Єсть! — козирнув Армен.— Дозвольте іти?

— Іди.

Армен вискочив із штабу. Майор провів хлопця поглядом, і в його очах блиснули іскорки втіхи.

— Костянтине Георгійовичу,— звернувся до нього начальник штабу,— чи не занадто суворо ви з ним?..

— Нічого, це швидше розвіє його журбу. Завважте, він як тонка лозинка, відразу схилився в інший бік.

— Так, дуже швидко опановує себе й зосереджується на тому, що в дану хвилину найважливіше,— сказав начальник штабу.

— Це одна з його найкращих рис.

Так, як зима відступає перед весняним пробудженням, відступали й німецькі війська під натиском нашої героїчної армії, зазнавши нищівних поразок під Сталінградом та Курськом.

Уже кілька десятків кілометрів залишалося до річки Прут, за якою була Польща. Ще трохи — і вся Західна Україна звільниться від фашистської чуми.

Настав квітень. Сніг уже майже зійшов, прокидалася перша зелень, і в лісі можна було знайти навіть проліски. Під теплим промінням парувала земля, з вирію поверталися на звільнену рідну землю журавлі. Весна увіходила в силу.

Хоча Армен подарував Чаланка з нагоди Нового року майорові Кузнецову, однак собачка весь час був із ним. Коли командир полку десь зустрічав хлопця з собакою, задивлявся на них і питав жартома:

— Ну що, Армене, підростає мій живий подарунок?

— Так точно, товаришу майор, підростає,— відповідав Армен, стаючи струнко й червоніючи.

— Ти ж дивися, щоб він не був у тебе голодний,— уже серйозніше казав майор.

— Ну що ви, скоріше я голодний лишуся, аніж забуду про Чаланка.

— Так теж не годиться,— не погоджувався командир полку.— Як же ти воюватимеш натщесерце?

Армен зніяковіло переступав з ноги на ногу.

— Вибачте, товаришу майор, помилився,— виструнчувався знову.— Ми з ним не буваємо голодні.

Кузнецов задоволено усміхався і по-батьківському плескав його по щоці:

— Оце вже інша річ.

Армен дивувався: командир полку завжди такий зайнятий, має стільки справ, що навіть ночами майже не спить, а бач, пам’ятає ще й про Чаланка, цікавиться, чи той не голодний.

Армен же з Чаланком не розлучався. Собака вже підріс, погарнішав, вуха його завжди стриміли, ходу мав горду й незалежну. Та головне, що Чаланк був розумний, кмітливий.

Кілька місяців Армен, дослухаючись настанов і порад Вартана, дресирував свого друга, навчав розуміти команди: спершу простіші — сісти, встати, бігти, а потім дедалі складніші — приносити речі, шукати чужий слід, нападати на ворога… Чаланк легко піддавався навчанню, розумів Армена з півслова й бездоганно виконував усі його команди.

Метрів за сто від штабу полку під старою березою залишився підбитий німецький «тигр». Армен щоранку й щовечора біля гусениць танка годував Чаланка, і собака вже звик до цього. Коли хлопець виходив із бліндажа з мискою в руках, Чаланк відразу мчав до «тигра» й чекав свого господаря.