Мнацакан Тарян - Месник - Повісті та оповідання

Час од часу здалеку долинали глухі постріли, й кожен з них краяв материне серце. Вона навіть не силкувалася заснути, сиділа на ліжку, щомиті ладна схопитися з місця й бігти… Куди?

А шибки світлішають, світлішають…

«Ох, відчайдушна ти в мене, донечко, не треба було йти. І так про себе ніколи не думала, а після загибелі Аршавіра й зовсім махнула рукою. Хоч у вогонь, хоч у воду… Ох, біда-біда…»

Нараз у двері тихенько постукали. Мати ще якусь мить так і сиділа непорушно, дослухаючись: може, почулося, а коли стукіт повторився, притьма скочила з ліжка й метнулася до дверей.

— Хто? — спитала тихо.

— Я, мамо, я, відчиняй,— почувся Галин голос. У матері відійшло від серця, на радощах не могла намацати клямку.

— Прийшла, слава богу,— видихнула полегшено.— А я тут місця собі не знаходжу, пішла б уже за тобою, якби могла.

Вона нарешті відсунула засув, впустила Галю до хати й обняла її, мовби хотіла переконатися, що це справді вона, її дочка.

— Вибач, мамо, що припізнилася.

— Нічого, аби вернулася… Ну, як ти, розказуй… Хоч знайшла наших?

— Знайшла. Знаєш, як вийшла з лісу, мало не наскочила на фашистський пост. Довелося знов вертатися в хащі, щоб обійти.

— Бачила брата?

— Так, вітання тобі передав. Післязавтра вночі…— почала була Галя, але, згадавши братове прохання, затнулася, так і не доказавши.

— Що вночі? — перепитала мати.— Кажи.

— Вони чекають підкріплення,— сказала зовсім не те, що спершу хотіла.

— Ну, а як він, Олег?

— Нічого, мамо, здоровий.

— Ти йому все переказала?

— Аякже, мені так дякували!

— Голодна, мабуть, там на плиті візьми.

— Ні, мамо, мене по-солдатськи нагодували. Тільки спати хочу — вмираю,— сказала вона і стала роздягатися.

Але виспатися Галі не вдалося.

Вранці, тільки-но розвиднілося, безцеремонно загрюкали в двері. Перша прокинулася мати і, знаючи, як наморилася дочка, пішла відчиняти. Ще й не взялася за клямку, як у двері знов почали гатити чимось важким, а потім закричали:

— Ауфмахен!.. [3] Відчиніть! ( нім. )

Мати, почувши чужу мову, завмерла.

Той грюкіт розбудив і Галю:

— Хто там такий, мамо?

— Німці, хто ж іще може бути о цій порі? — злякано відповіла мати.

— Відчини. Двері нас не врятують, все одно виламають,— сказала Галя і швидко почала зодягатися.

Мати підійшла, відсунула засув.

Німецькі солдати з автоматами напоготові вдерлися в хату, заглянули в одну кімнату, в другу, повідчиняли всі двері, перевірили піч і запічок, комірчину… Лише капітан та фельдфебель лишилися стояти біля порога.

— Чому так довго не відчиняли? — спитав капітан каліченою мовою.

— Путні люди в цю пору сплять й іншим не заважають відпочивати, а не стукають у чужі двері,— спокійно відповіла мати.

— Німецькі солдати мають право зайти куди хочуть і коли хочуть. Вони це право заслужили в бою. Хто перемагає, той і диктує, затямила, матко? — сказав капітан, ступаючи в глиб кімнати.

— Що хоче пан офіцер? — чистою німецькою мовою запитала Галя, виходячи йому назустріч.— Що привело його до нас о такій ранній годині?

Капітан, фельдфебель і солдати, які ще й досі нишпорили по хаті, аж остовпіли, побачивши перед собою таку вродливу дівчину, яка до всього ще й розмовляла німецькою.

— О, фройляйн, ви що, з хмар до нас опустилися? — обличчя капітана розпливлося в усмішці, він зупинився посеред хати й не міг приховати захвату.— Ви знаєте нашу мову?

— Так, гер капітан. Я люблю мову великого Гете,— усміхаючись, відповіла Галя.

Капітан справді був приголомшений. За три роки він побував у багатьох країнах Європи, але такої вродливиці ще не зустрічав. Ніколи не міг подумати, що в глушині, під дрімучим лісом, побачить таку панну.

— Чудово, чудово, фройляйн,— сказав, солодко розтягуючи слова, капітан.— Дозвольте відрекомендуватися — ад’ютант командира есесівської дивізії, кавалер Залізного хреста капітан Отто Хемке! — Він виструнчився і, стукнувши підборами, різко опустив і підняв голову.

Галя насилу стримала сміх, завваживши, як цей «кавалер Залізного хреста» раптово забув про свої здобуті в боях права й покірно схилив голову.

Мати здивувалася з Галиної сміливості, а ще більше з того, як швидко цей бундючний німець забув про свій гонор, як притихли вояки, котрі ще хвилину тому ладні були перекинути хату догори дном.

— Як ваше ім’я, фройляйн? — чемно спитав капітан.

— Галя.

— Красиве, дуже милозвучне ім’я. Фройляйн Галю, скажіть своїй матері, що за наказом командира есесівської дивізії від сьогоднішнього дня у вашому домі житимуть один обер-лейтенант і один солдат.