Мнацакан Тарян - Месник - Повісті та оповідання

Коли Галя пояснила, чого хочуть ці непрошені гості, мати обурилась:

— Як, вони хочуть мене з дочкою вигнати на вулицю? Та як вони сміють? Я зі своєї хати нікуди не піду. Ідіть і перекажіть це своєму старшому…

Капітан, може, всього, що сказала мати, й не второпав, але зрозумів, що вона не згодна з їхнім рішенням. Галя стриманим тоном переклала материні слова.

— Знаєте що, фройляйн Галю,— відповів капітан.— Наказ є наказ, і його, хочеш чи ні, треба виконувати. Втім, я доповім пану полковникові, що ви володієте німецькою мовою, можливо, він погодиться залишити одну кімнату для вас із матір’ю. До того ж нам потрібна хороша перекладачка.— Він витримав паузу, намагаючись вгадати, яке враження справили на неї ці слова, потім спитав прямо: — Ви хочете працювати на велику Німеччину?

Галя мовчала — обмірковувала, як йому відповісти. Будь-яке необережне слово могло ускладнити їхнє з матір’ю становище.

— Ну то як? — перепитав капітан.— Я чекаю вашої відповіді, фройляйн Галю.

Вона подивилася на матір, потім на фельдфебеля і, нарешті, кивнула головою на знак згоди. Потім сказала спокійно:

— А чого б і ні. Ще більше вдосконалю свої знання з німецької, матиму розмовну практику, чи не так?

Капітан лишився задоволений такою відповіддю.

— Чудово, чудово, я так і доповім панові полковнику,— усміхнувся він і, подавши знак солдатам, рушив до дверей.— До зустрічі, фройляйн Галю…

За ним, вдоволено усміхаючись, вийшов фельдфебель, а потім і солдати.

— Що він сказав, Галю? — спитала мати, коли вони залишилися самі.

— Пообіцяв попросити свого командира, щоб нам залишили одну кімнату. І навіть запропонував мені працювати в їхньому штабі.

— Як працювати? — здивувалася мати.

— Їм потрібний перекладач.

— Ох, не знаю…— похитала мати головою.— Дивися, Галю, ти вже не маленька, не хочу тебе відраджувати, але щоб не помилилася… Будь обережна, ще раз тобі кажу, бо з ними жарти погані.

— Знаю, мамо.

— Що тобі ще порадити, доню… Дивися, щоб перед людьми не було соромно, бережи своє добре ім’я.

— Про це не турбуйся, я пам’ятаю, якого я роду. Тому й погодилася працювати в німців, що маю з ними свої рахунки…

Того ж дня Галю покликали в штаб дивізії. Там її чекала така несподіванка, що вона ледве опанувала собою, аби не виявити своїх почуттів.

Перше, що впало в око під час зустрічі з полковником,— шрам на його лівій щоці. Глибокий, синюватий, він ішов навкоси майже до ока.

«Ні, не може бути,— подумала Галя.— Хіба мало людей з такими шрамами, особливо тепер, під час війни…»

Та коли почула його ім’я — Віллі Вольф,— її немов струмом ударило: «Він, він, мама не раз повторювала це ім’я, ніби боялася, що забуде… Віллі Вольф… Усе співпадає, і вік приблизно такий. Так ось до якого чину дослужився колишній фельдфебель. Видно, немало пролив людської крові…»

Галя намагалася притлумити в собі хвилювання, спокійно дивитися в полковникові очі, та погляд несамохіть зосереджувався на його шрамі, на цій мітці вбивці, що назавжди вкарбувалася в пам’ять матері, а відтак і її дітей.

— Отже, фройляйн, хочете працювати в нас? — спитав Віллі Вольф. Він перехопив її збентежений погляд, але сприйняв його, як жіноче захоплення бувалим воїном. Цей погляд навіть полестив полковникові.

— Так, я згодна.

— Цікаво.

— Що ж тут цікавого? — спитала Галя.— Природне бажання поліпшувати свої знання з німецької. Зрештою, я не нав’язувалася, мені запропонував роботу ваш ад’ютант,— а гідністю відповіла вона.

— Так-так…

Полковник підвівся, заклав руки за спину й почав походжати кімнатою, глипаючи спідлоба на дівчину.

— Але ж ви українка,— сказав він,— а ми, німці, як кажуть комуністи, ваші окупанти…

Галя відчувала, що полковник не довіряв їй.

— Чого ж мовчите, фройляйн, відповідайте.

Галя повела плечима, ніби дивуючись наївному запитанню, потім сказала:

— Гадаю, пане полковник, досить того, що я люблю німецький народ, його мову, культуру й давно мріяла присвятити своє життя германській філології.

— Це, звичайно, похвально… Однак, щоб краще пізнати ворога, також вивчають його мову, звичаї, побут, історію… Чи не так, фройляйн? — розтяг він губи в лукавій посмішці.

— Можливо. Але я самохіть лишилася, не втекла, коли прийшли німецькі війська. Що ж до культури, то Шіллер і Гете увійшли в моє серце, як рідні, а Бетховен — взагалі для мене бог…

— Ну, гаразд, фройляйн, поки що я задоволений вами. А там буде видно,— сказав полковник.— Беремо вас перекладачкою, мій ад’ютант капітан Отто даватиме вам завдання.