Мнацакан Тарян - Месник - Повісті та оповідання

— Я готова.

— Чим сумлінніше ви працюватимете, тим більше матимете для себе користі.

— Постараюся виправдати вашу довіру.

— Ми, німці, вміємо гідно оцінити будь-яку хорошу роботу. Думаю, що й вас оцінимо як належить.

— Дякую, пане полковник.

Він покликав свого ад’ютанта.

— Отто, фройляйн чекає ваших вказівок. Поясніть, що вона має робити.

— Яволь, пане полковник,— випнув груди ад’ютант. Потім звернувся до Галі: — Ходімо зі мною, фройляйн.

Галя підвелася, злегенька кивнула головою і пішла за капітаном.

Вечоріло, коли Галя поверталася додому. Не доходячи до хати, раптом зупинилася, закам’янівши.

— Леле, та що ж це вони, іроди, роблять…

Ціла рота німецьких солдатів, роздягнувшись до пояса, озброївшись пилками та сокирами, вирубували ліс. Валяли прадавні дерева, зрізували молодняк, корчували кущі.

Галю ніби хтось ножем у серце штрикнув,— адже все її дитинство, юність минали під оцими деревами, без яких уже й не уявлялося життя. Скільки солодких спогадів було пов’язано з отим високим кленом, розлогою ялиною, старою березою… Скільки мрій там народжувалося… Цей ліс для неї був такий самий дорогий і рідний, як домівка. А тепер… страшно глянути.

— Варвари,— ледве стримуючи обурення, прошепотіла Галя. Вона помітила знайомого фельдфебеля, який завзято бігав поміж солдатами, давав вказівки, як швидше впоратися з роботою. Вищання пилок і дзвін сокир, чужинська мова й тріск дерев, що падали,— усе це нагадувало пекло. Хотілося тікати світ за очі… Заревли вантажні машини — під’їхали забирати вирубаний ліс.

— Чого мнетеся, роти пороззявляли? — закричав фельдфебель.— Ану мерщій вантажити, бо нас тут і ніч застане. До темряви треба впоратися, гайда!

— Не встигнемо, тут ще добрий шмат роботи,— буркнув один із солдатів.

— Заткнися, свиня! — відрізав фельдфебель.— Працювати треба, а не язиком молоти.

Солдат зіщулився і швиденько метнувся до машини, де вже вантажили на кузов колоди.

— Здрастуйте, фройляйн, звідки це ви йдете?

— Зі штабу.

— Отже, працюєте у нас?

— Так.

— Чудово. Правильно зробили, що послухалися мудрої поради. Не пошкодуєте.

— Якось же треба жити…

— Ваша правда, фройляйн. А до того ж…

Галя не дала йому докінчити фразу:

— Скажіть, будь ласка…

— Вибачте, фройляйн, але я ще навіть не відрекомендувався,— простодушно перебив і він її.— Моє ім’я Буш, можете звати фельдфебель Буш.

— Фельдфебель Буш,— відразу підхопила Галя,— скажіть, будь ласка, що все це означає,— кивнула вона на солдатів, що метушилися біля машини.

— Я, фройляйн, тільки виконавець, це не з моєї вини. Ви повинні зрозуміти, що відмовитися виконувати наказ я не міг,— він винувато схилив голову.

— Але ж це варварство…

— Так, ваша правда. Але те, що ліс так близько підступає до села, не подобається командирові дивізії. Він наказав вирубати чималу площу, аби тут відкривався простір, як у полі. Мабуть, здогадуєтеся навіщо.

— Ні,— похитала Галя головою.

— Щоб застрахуватися від несподіваного нападу партизанів.

— А-а-а, зрозуміло. Але я щось не чула про них у наших краях.

Фельдфебель оглянувся довкола. Переконавшись, що їх ніхто не чує, сказав:

— Фройляйн, я хотів би зайти до вас у дім, маю дуже важливу розмову.

Галя на якусь мить розгубилася, не знаючи, як повестися у такій ситуації, та, пам’ятаючи його доброзичливу усмішку під час вранішнього візиту, запросила:

— Будь ласка, пане Буш.

Вони зайшли до хати.

Наступного дня увечері полковник Віллі Вольф влаштував застілля з нагоди свого ювілею — йому виповнилося п’ятдесят. Хоча гостей було й небагато, але всі при високих чинах, здебільшого штабні офіцери.

Галю також було запрошено. Ювіляр, перебуваючи в доброму гуморі, зажадав, аби дама сіла поруч із ним, а потім попросив навіть, щоб вона наповнила його склянку.

Поміж гостей крутився меткий фотограф і, вибираючи найцікавіші моменти врочистості, раз по раз клацав апаратом. Звичайно ж, у центр кадру весь час потрапляв командир дивізії Віллі Вольф, а також вродлива перекладачка «фройляйн Галя», аби наступного дня її земляки побачили на фотографіях, вивішених на майдані, з яким веселим і щасливим обличчям розважається українка в колі німецьких офіцерів.

На ювілейне застілля завітав навіть майор зі штабу генерала Шведлера. Його й попросили виголосити перший тост.

— Панове офіцери! — підняв келих майор.— Сьогодні полковнику Віллі Вольфу, якого всі ми так любимо й шануємо, виповнилося п’ятдесят років. Більше як тридцять із них він служить у доблесних військах Німеччини, примножуючи їхню честь і славу. Брав участь ще в першій світовій війні, а 1918 року Віллі Вольф, носячи тоді ще погони фельдфебеля, воював у цих краях, бував навіть у цьому селі. І ось тепер знову прийшов сюди, вже з погонами полковника, щоб ще далі розширити кордони великої Німеччини, зробити свій посильний внесок у нашу перемогу над комуністами. Пан полковник переможно пройшов зі своєю дивізією Польщу, Бельгію, Чехословаччину, Угорщину, Францію… одне слово, всю Європу, і тепер, як бачите, його дивізія вважається однією з найнадійніших в угрупованні військ генерала Шведлера «Південь». Воїни цієї дивізії, особливо офіцери й сам полковник зокрема, здобули собі заслужену славу…