За столом зааплодували.
Майор витримав паузу, потім звернувся вже безпосередньо до ювіляра:
— Пане полковнику, прийміть же велике вітання від генерала Шведлера та від мене особисто! Поздоровляємо вас із ювілеєм і бажаємо нових бойових успіхів на славу великої Німеччини. Панове офіцери! Давайте ж вип’ємо за здоров’я полковника Вольфа й побажаємо йому довгих років життя та, що найголовніше, нових перемог у цьому великому поході!
Усі з вигуками привітань схопилися на ноги, загули, схвалюючи тост майора.
Галя також усміхалася, стримуючи відразу та гнів, що закипали в серці. Вона згадувала не тільки те, що не раз чула від матері. Дещо розповів їй про цього ката й фельдфебель Буш, котрий виявився комуністом і душею відчув у Галі те, чого, на щастя, не вгадали фашисти. Вчора увечері вони мали серйозну розмову. Спершу вона подумала, що, може, це провокація, вдала, ніби не розуміє, на що натякає фельдфебель, навіть погрожувала поскаржитися на нього полковникові, та зрештою чуття таки підказувало їй: ні, це не ворог. І вона не помилилася. Буш сказав, що Галя може завжди розраховувати на його підтримку. Це додавало їй сили сидіти зараз за одним столом з оцим нелюдом, руки якого у крові не лише її батька, а й патріотів усієї Європи.
Ще кілька офіцерів виголосили тости на честь ювіляра.
Потім підвівся з келихом у руці сам Віллі Вольф:
— Панове офіцери! Дякую за всі поздоровлення й побажання. Дуже приємно було слухати. Але не менш приємно для мене й те, що я справді, як нагадав тут пан майор, уже вдруге на цій землі й саме в цьому селі також удруге. Першого разу нам не пощастило заволодіти багатою українською землею, бо народ тут темний, він не розумів благородної мети великої німецької нації. У цьому селі, наприклад, ще в ті часи були партизани. Саме в Соснівці я повісив одного з них… Ось, панове, маю слід на згадку про ту пригоду…
Галя, коли він закасав рукав, помітила в нього шрам на зап’ясті.
— Були поранені, пане полковник? — спитав один з офіцерів.
— У тому-то й річ, що ні… Ви, мабуть, будете сміятися, панове… Коли я брав того партизана у його хаті, то дружина й кількарічний син вчепилися в нього, мов реп’яхи. Ну, жінку я одним ударом порішив, а її щеня вкусило мене за руку…
Розлігся такий регіт, аж забряжчали шибки.
Полковник теж добродушно сміявся з усіма разом.
— Пане полковник,— поцікавився той самий офіцер,— від того щеняти, певно, й мокрого місця не лишилося?
— Уявіть собі, ви помиляєтеся. Ми, німці, часом буваємо сентиментальні… Але татка його я повісив у центрі села.
— Браво! Браво! — загули добряче захмелені офіцери.
— На жаль,— просторікував полковник піднесеним тоном,— тоді нам не вдалося приєднати Україну, а сьогодні, як бачите, нарешті справджуються наші благородні наміри, й Німеччина, завдяки мудрому фюрерові, простягнеться до Уралу й Кавказу…
— Хайль Гітлер! — скочивши на ноги, викинув перед собою руку майор.
За столом п’яно ревнули:
— Хайль!
Великих зусиль коштувало Галі стримувати в собі відразу, усміхатися, коли серце переповнювала ненависть до цих головорізів з червоними від горілки пиками.
— Панове! — підохочував усіх майор.— Ще раз за здоров’я нашого дорогого ювіляра.
— Пісню! — обертаючись до Галі, зажадав ювіляр.
Галя всміхнулася і чемно відмовилася:
— Даруйте, не маю до того нахилу.
— Не вірю. Всі українці співають,— сказав полковник і продовжував наполягати: — Ну, давайте! Співайте хоч «Катюшу», чорт би її вхопив!
Фельдфебель Буш, помітивши, що Вольф от-от спалахне через Галину впертість, звернувся до неї:
— Заспівайте, фройляйн, адже вас просить не хто-небудь, а сам ювіляр.
Галя вловила його легенький натяк і почала співати:
Расцветали яблони и груши,
Поплыли туманы над рекой,
Выходила на берег Катюша,
На высокий берег на крутой.
Дехто став їй підтягувати, а полковник раптом загорланив щосили, змінюючи в пісні ім’я Катюша на Галя і від того збиваючись з ритму.
Галя усміхнулась, кивнула йому, ніби її тішила Вольфова «творчість».
Коли вона вмовкла, офіцери з вигуками «браво» заплескали в долоні.
— Це незрівнянно, фройляйн, ви справжня пріма! — похвалив ювіляр і раптом заволав:
— Співати! Усім співати! Давайте «Майн лібе Марта» [4] «Моя кохана Марта».
.
Офіцери ніби давно чекали такого наказу — відразу заревли, хоч вуха затикай. Той затяг повільно, той швидко, той вгору, той униз, та ще й намагалися перекричати один одного. Ревище божевільних та й годі.
Читать дальше