— Коли ж це вони встигли такого накрутити? — здивувався Аршавір.— Я вертався, то ще не було.
— Дарма,— сказав Хмельницький.— У Таганашвілі ножиці завжди при собі. Так?
— Так точно, товаришу старший сержант.— Таганашвілі дістав ножиці, якими крають метал, і швидко та спритно прорізав у дроті прохід. Розвідники поповзли далі.
Метрів за сто був розташований кулеметний сторожовий пост ворога. Хмельницький, порадившись із хлопцями, вирішив захопити його. Підкралися безгучно, неначе тіні. Ось уже підповзли майже впритул, і поки що їх ніхто не помітив…
У бліндаж влетіли всі разом. Кулеметна обслуга, яка складалася з трьох чоловік, від основного відділення була метрів за п’ятдесят. Усе відбулося блискавично — двох фриців кинджалами порішили на місці, а командира обслуги зв’язали і, прихопивши кулемет та всю особисту зброю, подалися назад.
Хмельницький та Мкртчян, тягнучи «язика», перші пройшли лаз у колючій загорожі. За ними прослизнули Кунанбаєв і Таганашвілі. Коли настала Пархоменкова черга, в небі несподівано спалахнули освітлювальні ракети і ворог почав стріляти саме туди, де був прохід. Дорога Олесеві була перекрита. Він одбіг, узяв розгін, щоб перестрибнути загорожу, та в останній момент спіткнувся і впав на колючий дріт. Спробував був звільнитися — нічого не вийшло. Гострі залізні шпичаки ще більше вп’ялися в його одяг, і Олесь зовсім заплутався в тому дроті.
— Ой, хлопці, Олесь упав,— перший помітив Таганашвілі й відразу ж поповз на допомогу товаришеві.
— Якось упораюся, ви швидше доправте «язика»! — гукнув Олесь.
— А ти?..— поповз назад і Хмельницький.— Як же ми підемо без тебе?
— «Язика» доправте, а я вже якось…
— Ні, ми тебе не покинемо, зараз щось придумаємо…— сказав Хмельницький й обернувся до Аршавіра.— Ви з Кунанбаєвим тягніть «язика», а ми з Таганашвілі допоможемо Олесеві звільнитися і доженемо вас.
Недалеко почулися постріли.
— Ну, Аршавіре, Кунанбаєв, кому наказано? — підігнав бійців старший сержант.— Не баріться.
— Товаришу командир відділення,— сказав Аршавір,— я сам з ним упораюся, а Кунанбаєв нехай зостається тут, вам поможе…
— Добре, Мкртчян, дій…
Аршавір взяв «язика» на плечі й розчинився в темряві.
Він уже далеченько відійшов од колючого дроту, коли з боку ворожих позицій знову шугнули в небо ракети і майже водночас вдарили міномети.
Аршавір пішов швидше. Та враз міна вибухнула так близько, що ударна хвиля штовхнула Аршавіра вперед. Він похитнувся, втратив рівновагу і впав. Осколки довкола сипалися так рясно, як пелюстки абрикосового цвіту під рвучким подувом вітру.
Раптом Аршавір відчув, що полонений сіпнувся, потім застогнав.
«Чи він, часом, не поранений? — подумав Аршавір і почав у темряві обмацувати «язика». Торкнувшись його плеча, відчув, що пальці мокрі — так, поранений…
«Ти диви,— думав Аршавір,— ті гади й свого не жаліють, бояться, щоб ніяку військову таємницю нам не видав. Але ж він нам потрібен живий».
Аршавір швидко дістав особистий пакет і перев’язав полоненого.
— Отак буде краще. Ну, ходімо… Вже трішки лишилося, он до того пагорба… По той бік наші,— отак любенько погомонівши з «язиком», Аршавір знову завдав його собі на плечі й, ступаючи якомога ширше, рушив далі.
Він ще не дістався пагорба, коли вдруге злетіли ракети, а міномети відкрили вогонь.
Аршавір скинув німця на землю і впав сам. Перевівши подих, поповз і потягнув за собою німця.
Звідти, де зосталися його товариші, долинали автоматні черги та вибухи гранат. Виходить, хлопці прийняли нерівний бій.
Знов і знов злітали в небо ракети, й довкола Аршавіра раз по раз рвалися снаряди.
— Ой,— раптом зойкнув він.— Здається, поранило…— І відчув, як по правому стегну потекла кров.
Попереду вибухнув ще снаряд, ще, ще… Щось важке й гаряче вдарило по голові, Аршавір інстинктивно спробував затулитися, але руки не послухалися його.
«Оце вже кінець,— ворухнулася на споді запамороченої свідомості думка.— Та може ж таки, дотягну живим «язика»…
Він зібрався на силі, відірвав шмат спідньої сорочки й, зціпивши зуби, туго перев’язав рану на голові. Потім знов ухопив німця за комір.
— І все-таки… все-таки я тебе, хоч би що там було, мушу дотягти,— важко дихаючи, крізь стогін проказав Аршавір. Йому здавалося, що власний голос додає сили.
Коли Аршавір, напружуючись до краю, таки подолав пагорб, у відповідь фашистам заговорила наша артилерія.
Читать дальше