— Ти про що? — аж стрепенулася Галя від думки, що, мабуть, він почув од когось про Сидоренкові залицяння.
— Та я просто так сказав, люба. Хіба мало в житті трапляється?
У Галі відлягло від серця: «Не знає, то й не треба, навіщо воно йому?» — подумала й перша зайшла в хату.
— Мамо, нарешті наш Аршавір прийшов! — гукнула радісно.
— Де?.. Синку…— Мати, простягнувши перед собою руки, пішла хлопцеві назустріч.— Я вже за тобою всі очі виплакала.
— Здрастуйте, мамо,— підбіг до неї Аршавір.— Вибачте, що так вийшло.
— Здрастуй, здрастуй, синку, дай-но подивлюся, який ти.— Вона взяла його голову в свої долоні, прихилила й поцілувала в чоло.— Ну, сідай та розказуй, що з тобою сталося.
Аршавір сів на стілець, а Галя підійшла й стала біля нього поруч. Глянути збоку — ніби фотографуватися зібрались.
— Олег, правда, розказував трохи про твої подвиги, але ж воно цікавіше послухати від тебе самого,— сказала мати, сідаючи на своє звичне місце.— А ти, Галинко, принесла б Аршавірові яблучок, може, він, розповідаючи, й почастувався б.
— Ні, мамо, я теж хочу послухати. Аршавір пізніше сам піде в садок та й вибере собі яких схоче.
— Так, мамо, Галя правильно каже,— прийшов їй на допомогу Аршавір.— Я люблю походити по садку, прямо з дерева яблучко з’їсти.
— Добре, сину, хай буде по-твоєму.
Аршавір глянув на Галю, вона тихенько пригорнулася до нього й поцілувала в щоку.
— Ну, Галинко, не заважай, хай розказує.
Мати відчула той поцілунок, й Аршавір уже вкотре подумав, що зір їй заміняє її добре серце.
Щоб не зловживати терпінням жінок, він почав розповідати. Розказував про все, що з ним сталося за ці останні дні. Мати слухала дуже уважно, але не так, як його товариші,— в тих у очах світився веселий захват, а в неї обличчя було таке схвильоване, ніби ще й зараз, ось у цю хвилину, на Аршавіра чатувала небезпека. Вона часто зітхала, ойкала, іноді не витримувала й перебивала розповідь:
— Слава богу… Молодець, сину, так і треба… Ох, у мене аж мороз по шкірі…
А коли Аршавір закінчив оповідати, вона довго мовчала, похитуючи головою, потім сказала:
— Хай же доля завжди буде ласкава до тебе, сину. Хай біда обходить тебе стороною… Ну, а тепер ідіть у садок, скуштуйте яблучок,— і лагідно всміхнулася.
Справді, вони з Галею тільки цього й чекали. Взявшись за руки, відразу вискочили з хати.
* * *
Ось уже третій день од ранку й до вечора Аршавір проводив у домі Хмельницьких.
Насолоджувався духмяним повітрям дозрілого саду, тішився тим, що вони з Галею разом,— можна наговоритися, надивитися одне на одного…
Та водночас не полишало гостре відчуття минущості цих солодких днів, бо йде війна, тож рано чи пізно доведеться йому залишити Соснівку, залишити кохану, і хто знає, як далі складеться їхнє життя, що чекає його на крутих воєнних дорогах.
Зараз Аршавір був щасливий, і в ім’я цього щастя він, не замислюючись, пішов би на будь-який подвиг, аби лиш наблизити кінець цій проклятій війні, що нівечить людські долі. Так хотілося, щоб його перша любов цвіла у світі, де були мир і тиша.
— Аршавіре,— прошепотіла Галя,— ти не будь такий одчаяка…
— Хіба краще боягузом бути?
— Ні, але трошки будь обережніший, обачніший, добре? Я боюся за тебе… Як подумаю, що ти міг не повернутися…
— Не міг,— сказав він, дивлячись у її голубі очі.— Ти ж чекала. І це чекання оберігало мене. Я мусив повернутися живий.
Він голубив її оксамитним поглядом чорних очей, потім пригорнув до себе й відчув, як лунко б’ється її серце,— ніби пташина, що хотіла вирватися на волю і летіти, летіти, хмеліючи від щастя.
— Галю…
— Аршавіре…
За кілька кілометрів звідси свистіли кулі й гинули солдати, десь палали села та міста, земля стогнала від страшної наруги, а тут, у благословенному куточку яблуневого саду, два серця плекали свою любов.
* * *
Ідучи на чергову операцію — по «язика»,— старший сержант Хмельницький цього разу зупинив свій вибір на Мкртчянові, Таганашвілі, Кунанбаєві та Пархоменкові. О першій годині ночі бійці зодягли маскувальний одяг і були готові в дорогу.
— Пархоменко! — сказав командир відділення.— Я піду перший, ти — останній.
— Єсть іти останнім! — повторив наказ Олесь.
— І назад так само, зрозуміло?
— Зрозуміло, товаришу старший сержант.
Поповзом пройшли «нейтральну» зону й зовсім несподівано наткнулися на загорожу з колючого дроту — покручена витками, вона була метрів зо два завширшки й метр заввишки.
Читать дальше