О. Генрі - Вождь червоношкірих - Оповідання

— Анна Хелд ухопиться за цю роль, — сказав містер Скіддер, задерши ноги до ламбрекенів і зникаючи в хмарі диму, схожий на якусь повітряну каракатицю.

Незабаром набатний клич «Кларо!» повідомив усьому світові про стан гаманця міс Лісон. Темна примара схопила її, підняла пекельними сходами й заштовхнула до склепу з тьмяним світлом десь під стелею й пробубоніла грізні таємні слова: «Два долари!»

— Я згодна, — зітхнула міс Лісон, сідаючи на скрипуче залізне ліжко.

Щодня міс Лісон ходила на роботу. Увечері вона приносила оберемки списаних паперів і передруковувала їх на машинці. Інколи вона не мала роботи на вечір, і тоді вона разом із іншими мешканцями будинку сиділа на сходах ґанку. За задумом природи міс Лісон не була призначена для горища. Це була весела дівчина, і в її голові завжди роїлися усілякі чудернацькі фантазії. Якось вона дозволила містерові Скіддеру прочитати їй три акти зі своєї великої (неопублікованої) комедії під назвою «Він не дитя, або Спадкоємець Підземки».

Чоловіча частина будинку завжди помітно жвавішала, коли міс Лісон знаходила вільний час і годинку-дві сиділа на ґанку. Бувало, місіс Лонґнекер, висока блондинка, яка учителювала в міській школі й завжди видавала: «Ну, та й справді!» на все, що їй говорили, сідала на верхню сходинку й презирливо на все пирхала. А міс Дорн, яка в неділю завжди їздила на Коні-Айленд у тир стріляти в качок, що рухаються, і працювала в універмазі, сідала на нижню сходинку й теж презирливо пирхала. Міс Лісон вмощувалася на середній сходинці, й чоловіки притьмом збиралися довкола неї.

Особливо ж містер Скіддер, який відводив їй головну роль у романтичній (нікому не розказаній) особистій драмі з реального життя. І особливо містер Гувер, чоловік сорока п'яти років, товстий, багатий і дурний. І особливо дуже молоденький містер Еванс, який зумисне глухо кашляв, щоб вона благала його кинути палити. Чоловіки визнали в ній «найпотішнішу і найприємнішу істоту», але пирхання на верхній і нижній сходинках було невблаганне.

Благаю вас, зачекаймо, поки Хор [29] Xор — у давньогрецькому театрі обов'язковий колективний учасник, збірна дійова особа спектаклю. підступить до рампи [30] Рампа — ряд лами, розташованих на підлозі біля сцени, які використовуються для її освітлення. і проллє жалобну сльозу на комплекцію містера Гувера. Сурми, проспівайте про згубний вплив ожиріння, про прокляття повноти, про трагедію огрядності. Якщо витопити романтику з товстуна Фальстафа [31] Фальстаф — герой п'єси В. Шекспіра. , то її, можливо, виявиться набагато більше, ніж у сухореброму Ромео. Проте коханцеві дозволяється зітхати, але в жодному разі не пихтіти. Талан товстих людей — витанцьовувати в почті Момуса. Марно найвірніше у світі серце б'ється над п'ятдесятидвохдюймовою талією. Геть, Гувере! Гувер, сорока п'яти років, багатий і дурний, міг би полонити Єлену Прекрасну [32] Єлена Прекрасна — в давньогрецькій міфології найкрасивіша з-поміж жінок. ; Гувер, сорока п'яти років, багатий, дурний і товстий — приречений на вічні муки. Тобі, Гувере, ніколи ні на що не можна було розраховувати.

Якось одного літнього вечора, коли мешканці місіс Паркер сиділи на ґанку, міс Лісон підняла очі до небес і зненацька, неголосно засміявшись, вигукнула:

— А онде він, Віллі Джексон! Звідси його теж видно. Усі глянули вгору: хто на вікна хмарочосів, хто — на небо, виглядаючи якогось повітряного корабля, яким керував згаданий Джексон.

— Це он та зірка, — пояснила міс Лісон, показуючи тоненьким пальцем, — не та велика, яка мерехтить, а поряд із нею, та, що світить рівним блакитним сяйвом. Вона щоночі видніється з мого вікна в стелі. Я назвала її Віллі Джексон.

— Ну, та й справді! — сказала міс Лонґнекер. — Я не знала, що ви астроном, міс Лісон.

— О так! — промовила мала звіздярка. — Я нічим не згірш будь-якого астронома знаю, який крій рукава буде восени у моді на Марсі.

— Ну, та й справді! — відповідала міс Лонґнекер. — Зірка, про яку ви щойно говорили, називається Гамма із сузір'я Кассіопеї. Вона належить до зірок другої величини і проходить через меридіан у…

— О, — сказав дуже молоденький містер Еванс, — мені здається, їй більш пасує ім'я Віллі Джексон.

— Саме так, — підтакнув містер Гувер, голосно й презирливо засопівши в бік міс Лонґнекер, — мені здається, міс Лісон має право називати зірки, як їй забажається, і не зважати на всіх тих старовинних астрологів.