О. Генрі - Вождь червоношкірих - Оповідання

— Ви не знаєте, що таке вищий світ, тату. Вона з тих, які крутять колесо світського млина. Кожна година, кожна хвилина її часу розписані на багато днів наперед. Я не можу жити без цієї дівчини, тату: без неї це місто нічим не краще за болото. А написати я їй не можу — просто не здатний.

— Оце тобі! — сказав старий. — Невже з тими грошами, які я тобі даю, ти не можеш домогтися, щоб дівчина знайшла тобі годинку-другу часу?

— Я занадто довго зволікав. Післязавтра опівдні вона від'їздить до Європи і пробуде там два роки. Я побачуся з нею завтра ввечері декілька хвилин. Зараз вона гостює в Ларчмонті у своєї тітки. Туди я поїхати не можу. Але мені дозволили зустріти її завтра ввечері на Центральному вокзалі, перед поїздом о восьмій тридцять. Ми проїдемо галопом по Бродвею до театру Уоллока, де її мати та вся компанія будуть чекати на нас у вестибюлі. Невже ви гадаєте, що вона вислуховуватиме моє освідчення в ці шість хвилин? Ні, звичайно. А чи є можливість освідчитися їй у театрі чи після спектаклю? Жодної! Ні, тату, це не так просто, ваші гроші тут не допоможуть. Ані миті часу не можна придбати за готівку; якби тільки можна було, багатії б жили довше за інших. У мене немає надії поговорити з міс Лентрі до її від'їзду.

— Добре, Річарде, мій хлопчику, — весело відповів Ентоні. — Іди тепер до свого клубу. Слава Богу, що це в тебе не печінка. Не забувай лише час від часу курити фіміам на олтарі великого бога Мамони. Ти кажеш, за гроші не можна купити часу? Ну, звичайно, не можна замовити, щоб вічність тобі загорнули в пакунок і принесли додому за таку й таку ціну, але я сам бачив, які мозолі натер на п'ятках собі стариган Хронос [23] Хронос — у давньогрецькій міфології бог часу. , гуляючи на золотих копальнях.

Цього вечора до братчика Ентоні, який читав вечірню газету, зайшла тітка Еллен, тиха, сентиментальна, старенька, немов прибита багатством, і, зітхаючи, завела мову про страждання закоханих.

— Усе це я від нього вже чув, — позіхаючи, відповів Ентоні. — Я йому сказав, що мій поточний рахунок до його послуг. Тоді він почав заперечувати користь грошей. Каже, буцімто гроші йому не допоможуть. Нібито світський етикет не можна зрушити з місця навіть цілій упряжці мільйонерів.

— Ох, Ентоні, — зітхнула тітка Еллен. — Дарма ти надаєш грошам такого значення. Багатство нічого не важить там, де мова йде про справжнє кохання. Кохання усесильне. Якби ж він тільки відкрився раніше! Вона б не змогла відмовити нашому Річардові. А зараз, боюся, вже запізно. У нього не буде часу поговорити з нею. Усе твоє золото не може дати щастя нашому хлопчикові.

Наступного вечора рівно о восьмій тітка Еллен дістала старовинну золоту каблучку з футляра, побитого міллю, і вручила її племінникові.

— Будь сьогодні з нею, Річарде, — попрохала вона. — Твоя мати подарувала мені цю каблучку і сказала, що вона приносить щастя в коханні. Вона наказала мені передати її тобі, коли ти знайдеш свою суджену.

Молодий Рокволл узяв обручку з благоговінням, і спробував надягти її на мізинець. Вона дійшла до другого суглоба й застрягла там. Річард зняв її й поклав до кишені жилета, як властиво всім чоловікам. А потім викликав по телефону кеб [24] Кеб — один із видів двоколісних транспортних засобів. .

О восьмій тридцять дві він зустрів міс Лентрі в гамірному натовпі на вокзалі.

— Нам не можна затримувати маму та інших, — сказала вона.

— До театру Уоллока, якнайшвидше! — чесно передав кебменові Річард.

Із Сорок другої вулиці вони влетіли на Бродвей і понеслися зоряним шляхом, що веде від м'яких лук Заходу до скелястих схилів Сходу.

Не доїжджаючи до Тридцять четвертої вулиці, Річард швидко підняв віконце й наказав кебменові зупинитися.

— Я впустив каблучку, — вибачився він. — Вона належала моїй матері, і мені було б жаль її втратити. Я не затримаю вас: — я бачив, де вона впала.

Не минуло й хвилини, як він повернувся з каблучкою.

І саме цієї миті перед самісіньким кебом упоперек дороги зупинився вагон трамвая. Кебмен хотів було об'їхати його зліва, але важкий поштовий фургон перепинив йому шлях. Він спробував повернути ліворуч, але змушений був податися назад від підводи з меблями, якій тут аж зовсім було не місце. Він хотів повернути назад — та тільки вилаявся, випустивши віжки з рук. З усіх боків його оточила неймовірна плутанина екіпажів і коней.

Утворився один із тих вуличних заторів, які інколи зовсім несподівано зупиняють увесь рух у цьому великому місті.