О. Генрі
Останній листок
Дари волхвів
Оповідання
У невеликому кварталі на захід від Вашингтон-скверу вулиці переплуталися і помережилися на короткі смужки, що називаються проїздами. Ці проїзди утворюють дивні кути і вихиляси. Одна вулиця там навіть перетинає саме себе рази два. Якомусь художнику вдалося відкрити вельми цінну властивість цієї вулиці. Припустимо, збирач з магазину, який чвалає нею з рахунком за фарби, папір і полотно, зустріне там самого себе, що йде геть, не отримавши жодного цента за рахунком!
Так от, люди мистецтва натрапили на неповторний квартал Гринич-Віллідж у пошуках вікон, що виходять на північ, покрівель ХVIII століття, голандських мансард і дешевої квартирної плати. Потім вони перевезли туди з шостої авеню кілька олов'яних кухлів і одну-дві жаровні і заснували «колонію».
Студія Сью і Джонсі містилася нагорі триповерхового цегляного будинку. Джонсі – зменшувальне від Джоанна. Одна з них приїхала зі штату Мейн, інша з Каліфорнії. Вони познайомилися за табльдотом в одному ресторанчику на Восьмійй вулиці і знайшли, що їх погляди на мистецтво, цикорієвий салат і модні рукави цілком збігаються. У результаті і виникла спільна студія.
Це було у травні. А у листопаді непроханий чужинець, якого доктора називають Пневмонією, почав вештатися колонією, торкаючись то одного, то іншого своїми крижаними пальцями. Вест-Ендом цей душогуб крокував сміливо, вражаючи десятки жертв, але тут, в лабіринті вузьких, порослих мохом провулків, він спроквола плентав нога за ногу.
Пана Пневмонію ніяк не можна було назвати галантним старим джентльменом. Мініатюрна дівчина, тендітно-вразлива від каліфорнійських зефірів, навряд чи могла вважатися гідним противником для старого гицеля з червоними кулаками і задишкою. Однак він звалив її з ніг, і Джонсі лежала нерухомо на фарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь дрібні скельця голандського вікна на глуху стіну сусіднього цегляного будинку.
Одного ранку заклопотаний доктор змовницьким порухом кудлатих сивих брів викликав Сью в коридор.
– У неї один шанс… ну, скажімо, проти десяти, – сказав він, струшуючи ртуть у термометрі. – І то, якщо вона сама захоче жити. Вся наша фармакопея втрачає сенс, коли люди починають схилятися до інтересів трунаря. Ваша маленька панянка вирішила, що їй вже не одужати. Про що вона думає?
– Їй… їй хотілося написати фарбами Неаполітанську затоку.
– Фарбами? Нісенітниця! Чи немає у неї на душі чогось такого, про що дійсно варто було б думати: наприклад, чоловіки?
– Чоловіки? – перепитала Сью, і її голос зазвучав скреготнув, як залізо на склі. – Невже чоловік вартий… Та ні, лікарю, нічого подібного немає.
– Отже, вона просто заслабла, – вирішив доктор. – Я зроблю все, що буду спроможний зробити як представник науки. Але, якщо мій поціент починає рахувати карети у своїй поховальній процесії, я відкидаю п'ятдесят відсотків від цілющої сили ліків. Якщо ви зможете домогтися, щоб вона хоч раз запитала, якого фасону рукава будуть носити цієї зими, я закладаюся, що у неї буде один шанс з п'яти, замість одного з десяти.
Після того як доктор пішов, Сью вибігла до майстерні і плакала в японську паперову серветочку доти, доки та не просякла вологою вщент. Потім вона хоробро увійшла до кімнати Джонсі з креслярською дошкою, насвистуючи регтайм.
Джонсі лежала, повернувшись обличчям до вікна, ледь помітна під ковдрами. Сью припинила насвистувати, думаючи, що Джонсі заснула.
Вона прилаштувала дошку і почала малювати чорнилами ілюстрацію до журнального оповідання. Для молодих художників шлях до мистецтва буває вторований ілюстраціями до журнальних оповідань, якими молоді автори торують собі шлях до літератури.
Викнуючи для оповідання фігуру ковбоя з Айдахо в елегантних бриджах і з моноклем в оці, Сью почула тихий шепіт, що повторився кілька разів. Вона поквапом підійшла до ліжка. Очі Джонсі були широко відкриті. Вона дивилася у вікно і рахувала – рахувала навпаки.
– Дванадцять, – промовила вона, і трохи згодом: – Одинадцять, – а потім: – Десять і Дев'ять, а потім: – Вісім і Сім, – майже одночасно.
Сью подивилася у вікно. Що там можна лічити? Видно лише порожнє, сумовите подвір’я і глуху стіну цегляного будинку за двадцять кроків від вікна. Старезнийплющ з вузлуватим, підгнилим біля коріння стовбуром вкрив до половини цегляну стіну. Холодний подих осені зірвав листя з лози, і оголені скелети гілок чіплялися за подзьобані цеглини.
Читать дальше