О. Генрі - Вождь червоношкірих - Оповідання

Спочатку місіс Паркер показує вам квартиру з кабінетом і вітальню. Не наважуючись зупинити її, ви довго вислуховуєте опис майна цієї квартири і чеснот джентльмена, який прожив у ній цілих вісім років. Урешті ви набираєтеся сміливості і, затинаючись, зізнаєтеся місіс Паркер, що ви не лікар і не стоматолог. Ваше зізнання вона сприймає так, ніби ви гірко ображені на своїх батьків, які не подбали про те, щоб дати вам професію, яка відповідала б кабінету й вітальні місіс Паркер.

Потім ви піднімаєтеся на два прольоти, щоб на другому поверсі оглянути квартиру за вісім доларів, вікнами у двір. Тон, яким місіс Паркер говорить на другому поверсі, переконує вас, що кімнатки насправді коштують усі дванадцять доларів, як і платив містер Тузенберрі, доки не поїхав до Флориди [26] Флорида — півострів па півдні США, штат. управителем апельсинової плантації свого брата десь біля Палм-Біч (де, до речі, проводить кожну зиму місіс Мак-Інтайр — та, що мешкає в кімнатах вікнами на вулицю і з окремою ванною), — і ви врешті-решт насмілюєтеся пробурмотіти, що хотіли б оглянути щось дешевше.

Якщо вам удається пережити зневагу, яку виражає все єство місіс Паркер, то вас ведуть на третій поверх поглянути на велику кімнату містера Скіддера. Кімната містера Скіддера не здається. Сам він сидить у ній цілісінькими днями, пише п'єси й палить цигарки. Проте сюди приводять кожного нового кандидата-наймача, щоб той насолодився ламбрекенами [27] Лабрекени — прикраси з тканини на віконних і дверних отворах. . Після кожних таких відвідин на містера Скіддера находить страх, що йому загрожує виселення, і він віддає ще частину боргу за квартиру.

І тоді — о, тоді! — якщо ви ще тримаєтеся на ногах, спітнілою рукою мнучи в кишені липкі три долари, і хрипким голосом повідомляєте про свою бридку, варту якнайжахливішої ганьби бідність, місіс Паркер припиняє водити вас поверхами. Вона голосно гукає: «Кларо!» — повертається до вас спиною і демонстративно йде вниз. І ось Клара, темношкіра прислужниця, супроводжує вас нагору застеленими доріжкою вузенькими крутими сходами, які ведуть на четвертий поверх, і показує вам Кімнату на Горищі. Кімната обсягом сім на вісім футів посередині будинку. З обох боків від неї розташовані темна дощана хижа і комірчина.

У кімнаті стоїть вузьке залізне ліжко, рукомийник і стілець. За стіл і шафу править полиця. Чотири голі стіни ніби сходяться над вами, як віко домовини. Рука ваша тягнеться до горла, ви відчуваєте, що задихаєтеся, погляд біжить угору, як із колодязя — і ви полегшено зітхаєте: крізь малесеньке віконце в стелі видніється квадратик бездонного синього неба.

— Два долари, сер, — говорить Клара, й у її голосі одночасно чується і зневага, й алабамська [28] Алабамська — від Алабама: назва південного штату США. поштивість.

Якось у пошуках кімнати сюди забрела міс Лісон. Вона тягла з собою друкарську машинку, вироблену для того, щоб її все ж тягала особа більш масивна. Міс Лісон була зовсім крихітна, з такими очима й волоссям, що здавалося, ніби вони все ще росли, коли вона сама вже припинила рости, й ніби їм так і кортіло сказати: «Ну, що ж ти задніх пасеш?!»

Місіс Паркер показала їй кабінет і вітальню.

— У цій стінній шафі, — сказала вона, — можна тримати скелет, або ліки, або вугілля…

— Але я не лікар і не стоматолог, — видихнула набурмосившись міс Лісон.

Місіс Паркер окинула її скептичним, сповненим жалощів і насмішки, крижаним поглядом, який завжди був у неї про запас для тих, хто, виявляється, був не лікарем і не стоматологом, і повела її на другий поверх.

— Вісім доларів? — перепитала міс Лісон. — Що ви! Я не мільйонерка. Я всього лише друкарка в конторі. Покажіть мені щось поверхом вище, а ціною нижче.

Почувши стук у двері, містер Скіддер підскочив і розсипав недопалки по всій підлозі.

— Вибачте, містере Скіддере, — з демонічною усмішкою вимовила місіс Паркер, побачивши його зніяковілість. — Я не знала, що ви вдома. Я запросила цю даму помилуватися ламбрекенами.

— Вони навдивовижу чудові, — сказала міс Лісон, посміхаючись так, як уміють посміхатися лише янголи.

Не встигла вона вийти, як містер Скіддер поспіхом почав стирати ґумкою високу чорняву героїню своєї останньої (невиданої) п'єси і вписувати замість неї маленьку й завзяту, з важким блискучим волоссям і рухливим обличчям.