О. Генрі - Вождь червоношкірих - Оповідання

— Ну, та й справді, — сказала міс Лонґнекер.

— Цікаво, впаде ця зірка чи ні, — подала голос міс Дорн. — У неділю в тирі від моїх куль упали дев'ять качок і один кролик із десяти.

— Звідси, знизу, він не такий гарний, — сказала міс Лісон. — Ось би вам глянути на нього з моєї кімнати. Уявіть, із колодязя зірки видно навіть удень. А моя кімната вночі — ну просто-таки стовбур вугільної шахти, і Віллі Джексон схожий на велику діамантову шпильку, якою Ніч прикрасила своє кімоно [33] Кімоно — японський чоловічий і жіночий одяг, подібний до халата. .

Потім настав час, коли міс Лісон не приносила додому нерозбірливі рукописи для передруку. І вранці, замість того, щоб іти на роботу, вона ходила від однієї контори до іншої, і серце її завмирало від постійних холодних відмов, які їй передавали молоді нахабні конторники. Так було тривалий час.

Якось увечері, в час, коли вона зазвичай приходила після обіду з закусочної, вона важко піднялася на ґанок будинку місіс Паркер. Але цього разу вона поверталася, не пообідавши.

У вестибюлі вона зустріла містера Гувера, і той відразу скористався нагодою. Він запропонував їй руку і серце, нахилившись над нею, як величезний виступ гори. Вона відсахнулася й притулилася до стіни. Він спробував узяти її за руку, але вона підняла руку й слабко вдарила його по щоці. Крок за кроком вона повільно йшла сходами, хапаючись за перила. Вона пройшла повз кімнату містера Скіддера, де він червоним чорнилом вписував у свою (неприйняту) комедію ремарки для Мертл Делорм (міс Лісон), яка мала «піруетом [34] Пірует — у танцях поворот тіла на кінчиках пальців ніг. пройтися від лівого краю сцени до місця, де стоїть Граф». Крутими сходами, застеленими доріжкою, вона, нарешті, доповзла до горища й відчинила двері своєї кімнати.

Вона зовсім не мала сили, щоб запалити світло чи роздягтися. Упала на залізне ліжко, і старі пружини навіть не прогнулися під її тендітним тілом. Похована у цьому пеклі, вона підняла важкі повіки й посміхнулася. Тому що у вікно в стелі світив їй спокійним яскравим сяйвом вірний Віллі Джексон. Вона була відрізана від усього світу. Вона занурилася в чорну імлу, і тільки малесенький блідий квадрат обрамляв зірку, яку вона назвала так чудернацько і, на жаль, так безрезультатно. Міс Лонґнекер, мабуть, мала рацію: це все ж таки Гамма із сузір'я Кассіопеї, а ніякий не Віллі Джексон. А проте так не хочеться, щоб це була Гамма.

Вона лежала на спині й двічі спробувала підняти руку. Втретє вона із зусиллями таки піднесла два худих пальці до уст і зі своєї темної ями послала Віллі Джексону повітряний поцілунок. Рука її безсило впала.

— Прощавай, Віллі, — ледь чутно прошепотіла вона. — Ти за тисячу миль звідси і жодного разу навіть не підморгнув. Але ти мені сяяв звідти майже весь час, коли тут була суцільна темрява, правда ж?.. Тисячі тисяч миль… Прощавай, Віллі Джексоне.

О десятій ранку наступного дня темношкіра служниця Клара помітила, що двері міс Лісон зачинені; двері зламали. Не допомогли ні оцет, ні розтирки, ні палене пір'я; хтось побіг викликати швидку допомогу.

Не пізніше ніж слід, із жахливим дзвоном, карета розвернулася перед ґанком, і з неї вискочив спритний молодий медик у білому халаті, готовий діяти, енергійний, упевнений, зі спокійним обличчям, почасти життєрадісним, почасти похмурим.

— Карета до будинку сорок дев'ять, — коротко сказав він. — Що трапилося?

— Ой, так, лікарю, — надулася місіс Паркер, ніби найважливішою справою було її власне занепокоєння через те, що в домі неспокій. — Ми вже все спробували — а вона все не приходить до тями. Це молода жінка, звати міс Елсі, так, така собі Елсі Лісон. Ніколи раніше в моєму домі…

— Яка кімната? — закричав лікар таким страшним голосом, якого місіс Паркер ніколи в житті не чула.

— На горищі. Це…

Імовірно, лікар швидкої допомоги знався на розташуванні горішніх кімнат. Він помчав нагору, перестрибуючи відразу декілька сходинок. Місіс Паркер повільно потяглася за ним, як того й вимагало почуття власної гідності.

На першій площадці вона зустріла лікаря, який уже повертався, несучи на руках астронома. Він зупинився і своїм гострим, як скальпель, язиком різонув декілька слів, не дуже голосно. Місіс Паркер завмерла у незручній позі, як сукня з цупкої тканини, що зіскочила з гачка. Відтоді почуття незручності в її душі й тілі залишилося назавжди. Час від часу занадто допитливі мешканці питали, що ж це їй сказав лікар.