О. Генрі - Вождь червоношкірих - Оповідання

— Чому ви не рухаєтеся з місця? — сердито запитала міс Лентрі. — Ми спізнимося.

Річард підвівся в кебі й поглянув навкруги. Застиглий потік фургонів, підвід, кебів, автобусів і трамваїв заполонив широкий простір у тому місці, де Бродвей перехрещується з Шостою авеню і Тридцять четвертою вулицею, заполонив так тісно, як дівчина з талією двадцять шість дюймів заповнює двадцятидвохдюймовий пояс. І всіма цими вулицями до місця їх перехрещення з гуркотом прямували ще екіпажі, на всій швидкості врізаючись у цю плутанину, чіпляючись колесами й посилюючи загальний шум голосними лайками кучерів. Увесь рух Манхеттену [25] Манхеттен — центральна частина Нью-Йорка. ніби завмер навколо їхнього екіпажа. Жоден із нью-йоркських старожилів, які стояли в тисячному натовпі на узбіччях, не міг пригадати вуличного затору таких розмірів.

— Вибачте, але ми, здається, засіли, — сказав Річард, умостившись на місце. — Така плутанина й за годину не розплететься. І винен я. Якби лиш я не впустив каблучку…

— Покажіть мені вашу каблучку, — попросила міс Лентрі. — Тепер уже нічого не вдієш, тож мені байдуже. Та й узагалі театр — це, по-моєму, така нудьга.

Об одинадцятій вечора хтось легенько постукав у двері Ентоні Рокволла.

— Заходьте! — гукнув Ентоні; він читав книгу про пригоди піратів, потонувши в складках червоного оксамитового халата.

Це була тітка Еллен, схожа на сивого ангела, помилково полишеного на землі.

— Вони заручилися, Ентоні, — кротко сказала тітка. — Вона дала обіцянку нашому Річардові. Дорогою до театру вони потрапили у вуличний затор і цілих дві години не могли зрушити з місця.

І знаєш що, братику Ентоні, ніколи більше не вихваляйся силою твоїх грошей. Малесенька емблема справжнього кохання, каблучка, що знаменує собою безмежну і безкорисливу відданість, допомогла нашому Річардові завоювати своє щастя. Він упустив каблучку на вулиці й вийшов із кеба, щоб знайти її. Але не встигли вони рушити далі, як утворився затор. І ось, поки кеб стояв, Річард освідчився в коханні й одержав її згоду. Гроші — просто сміття порівняно з істинним коханням, Ентоні.

— То й добре, — відповів старий. — Я дуже радий, що нашому хлопчикові вдалося домогтися свого. Говорив же я йому, що ніяких грошей не пошкодую на цю справу…

— Але як тут могли зарадити твої гроші, брате Ентоні?

— Сестро, — сказав Ентоні Рокволл. — У мене пірат потрапив у бісову халепу. Корабель у нього тільки-но дістав пробоїну, а сам він занадто добре знає ціну грошам, щоб дозволити йому затонути. Дай ти мені, заради Бога, дочитати розділ.

На цьому історія мала б закінчитися. Автор прагне цього, як того хоче всім серцем і читач. Проте нам потрібно ще спуститися на дно колодязя за істиною..

Наступного дня суб'єкт із червоними руками і в синій у горошок краватці, який назвався Келлі, з'явився у будинку Ентоні Рокволла і був відразу ж допущений до бібліотеки.

— Ну що ж, — сказав Ентоні, дістаючи чекову книжку, — непогано зварили мило. Подивимося: — Вам було видано п'ять тисяч?

— Я приплатив триста доларів своїх, — сказав Келлі. — Довелося трішки перевищити кошторис. Фургони і кеби я наймав за п'ять доларів; підводи й двокінні упряжки погоджувалися за десять. Шофери вимагали не менше десяти доларів, а фургони з вантажем і всі двадцять. Найдорожче обійшлися поліцейські — двом я заплатив по півсотні, а іншим по двадцять і по двадцять п'ять. А таки непогано вийшло, містере Рокволле? Я дуже радий, що Вільям А. Бреді, відомий постановник, не бачив цієї невеличкої масової сцени на колесах; я йому не бажаю зла, але в бідолахи, гадаю, стався б серцевий напад від заздрощів. І без жодної репетиції! Хлопці були на місці секунда в секунду. І цілісіньких дві години південніше від пам'ятника Грилі навіть пальця ніде було поткнути.

— Ось вам тисяча триста, Келлі, — сказав Ентоні, відриваючи чека. — Ваша тисяча та ті триста, що ви їх витратили зі своїх. Ви ж не зневажаєте грошей, Келлі?

— Я? — сказав Келлі. — Я б убив того, хто вигадав бідність.

Келлі був уже в дверях, коли Ентоні гукнув його.

— Ви часом не помітили там де-небудь у натовпі такого собі пухленького хлопчика з луком і стрілами й зовсім голого? — запитав він.

— Якось не довелося, — відповів спантеличений Келлі. — Якщо він був такий один, як ви кажете, то, мабуть, поліція його забрала ще до мене.

— Я так і думав, що цього жартівника на місці не буде, — усміхнувся хитро Ентоні. — На все добре, Келлі!