Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Ти припустився, добрий кабальєро, непрощенної легковажності, подавши свою руку на милування дамам, які просили її подати, щоби посміятися з тебе, і ти дорого за це заплатив. Ти дорого за це заплатив, бо тобі прив’язали руку до амбарних воріт оброттю. «Бо скоро Маріторна прив’язала його, зараз обидві шкодниці чкурнули звідтіля, конаючи зо сміху, і лишили нашого рицаря в такому скруті, що годі було шукати викруту». Тож остерігайтеся жінок насмішкуватих і веселих.

Дон Кіхот знову подумав, що його зачаровано, а то було йому лише покарання за м’якотілість та самовпевненість. Герой не повинен подавати свої руки для милування ними, а тим паче першому або першій, яка про це попросить, лише для того, щоб подивитися на них цікавим і легковажним поглядом. Яку цікавість можуть становити для інших руки, що ними людина робить свої справи? Поганий то звичай — приходити в дім великодушного воїна й дивитися на його руки, розпитувати, як він трудиться ними і як живе. Якщо ти пишеш, то нехай ніхто не знає, ні як ти пишеш, ані в які години, ані в який спосіб.

«Давай тоді Дон Кіхот жалкувати, що нема при ньому меча Амадісового, проти якого всі чари безсилі; давай свою лиху долю проклинати, давай бідкатися, що стільки то зла в світі скоїться, поки він тут зачарований перебуватиме (а що його зачаровано, в тому він не мав найменшого сумніву); давай згадувати знову кохану свою Дульсінею Тобоську, давай кликати зброєношу свого Санчо Пансу, який, простягнувшись на упряжі ослячій, так щиро розіспався, що й про рідну маму свою забув; давай гукати чародія Ліграндея та мудрого Алькіфа, щоби порятувати його, давай узивати до доброхітниці своєї Урганди, щоби помочі йому дала… Одне слово, і ранок уже надоспів, а рицар наш з бентеги та відчаю волом ревів…» Ось так, із прив’язаною рукою, і дочекався він ранку, коли побачив чотирьох вершників, які під’їхали вдосвіта до корчми, але, навіть перебуваючи в такому безпорадному стані, він виявив у тій ситуації свою високу мужність.

І коли Маріторна відв’язала йому руку, боячись, аби не сталося чогось гіршого, Дон Кіхот «зліз на коня, ослонився щитом і списа взяв наперехил, од’їхав назад далеченько й проголосив, що викличе на герць кожного, хто скаже, що його було зачаровано не даремно, а за діло». Браво, мій добрий ідальго!

— як сказав граф Лосано Перансулес [63] Граф Лосано Перансулес — персонаж п’єси «Юність Сіда» (Las mocedades del Cid, бл. 1599), автором якої є Ґільєн де Кастро-і-Бельвіс (Guillén de Castro у Belvis, 1569–1631) — іспанський драматург Золотої доби. Унамуно цитує рядки з першого акту першої частини п’єси. у «Юності Сіда».

Та вершники не звернули на нього щонайменшої уваги, і Дон Кіхот, «бачивши, що ніхто з чотирьох подорожніх на нього не зважає і виклику не хоче приймати, аж нетямився з гніву та досади». Атож, мій бідолашний Дон Кіхоте, атож: нам більше до вподоби, коли з нас сміються, аніж коли на нас не звертають уваги. Я розумію твій гнів і досаду. Тобі було б ліпше витерпіти цілий хор насмішників, аніж те, що твої виклики та твої погрози просто не помічають, ніхто навіть не насміхається з них.

Незабаром по тому корчмар учинив бійку з двома постояльцями, які хотіли втекти, не заплативши за постій, і корчмариха та її донька звернулися до Дон Кіхота як до найменш заклопотаного з усіх їхніх гостей, просячи, щоби він допоміг їхньому чоловікові та батькові. «Вислухавши її, Дон Кіхот відповів спокійно і незворушно: “Ясна панно, в сій хвилі прохання ваше нестатечне і недоречне, бо невільно мені в якусь нову пригоду вдаватись, допоки тієї не завершу, на яку я вже слово подав”», — і докинув, нехай вона, мовляв, піде і скаже батькові, щоби той тримався, доки він не випросить дозволу в принцеси Обізіяни. Цей дозвіл Дон Кіхот добув, але не став добувати меча, побачивши, що битися з тим простим людом годиться лише його джурі. І правильно вчинив.

Бо чи пристойно звертатися по допомогу до кабальєро, коли нам заманеться й разом із тим глузувати з нього та прив’язувати йому руку, а потім просити, щоби він виручив нас у нашій скруті тією самою рукою, якій ми завдали такої кривди раніше. Ми полюбляємо глузувати з божевільного, та коли нам потрібна допомога, то звертаємося до нього. Ганьба героєві, який ставить свій героїзм на службу тим, котрі збиткуються з нього і принижують його! Коли твій ближній устряє в бійку з такими самими пройдисвітами, як він, залиш їх, нехай вони самі між собою розберуться, а надто, коли йдеться про те, щоб утекти з корчми, не заплативши за постій: твоє втручання в такому разі лише зашкодило б. Допомагай потерпілому не тоді, коли він вважає, що ти повинен допомогти йому, а коли ти сам вважаєш, що твій обов’язок — прийти йому на допомогу. Не давай нікому того, чого він у тебе просить, поки ти сам не дійдеш висновку, що твоя допомога йому потрібна й ти готовий витерпіти його невдячність.