Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Тож дивіться, як сам Дон Кіхот висміяв своїх насмішників, донкіхотизованих, попри їхню хіть, як вони встряли в бійку й пліч-о-пліч билися, захищаючи віру кабальєро, хоч ще й не поділяли її. Я переконаний у тому, хоч Сервантес нам про це й не розповідає, що після розданих і одержаних стусанів прихильники кабальєро, яких я назвав би донкіхотіанцями або шоломниками, справді засумнівалися в тому, що мідний таз — це мідний таз, і почали вірити, що це й справді шолом Мамбріна, адже цю віру вони підтвердили своїми ребрами. Тут я хотів би ще раз наголосити на тому, що мученики створюють віру, а не віра — мучеників.

Небагато було пригод, у яких Дон Кіхот постав би перед нами величнішим, аніж у цій, де він накидає свою віру тим, котрі сміються з неї, і домагається, щоби вони боронили її стусанами та копняками і ставали мучениками за неї.

І як йому це вдалося? Лише завдяки тій мужності, з якою він стверджував перед усіма, що цей мідний таз, який він, як і решта людей, бачив своїми очима як таз, був шоломом Мамбріна, бо він послужив йому як такий шолом.

Йому не забракло esse descarado heroísmo d’affirmar que, bateado na térra compéforte, oupaludamente elevando os olhos ao Ceo cria a través da universal ilusáo Sciencias e Religioes [64] …того зухвалого героїзму, який, твердо ступаючи по землі або здіймаючи очі до неба, творить через універсальну ілюзію науки й релігії ( з порт., прим, перекл .). , як сказав Eca де Кейрош [65] Жозе Марія Еса де Кейрош (José Maria Efa de Queiroz, 1845–1900) — португальський письменник-реаліст. У фіналі його іронічного роману «Реліквія» (A Reliquia, 1887) героєві забракло відваги визнати, що нічна сорочка, яку йому подарувала подружка, є насправді одягом Марії Магдалени. Через цю нерішучість побожна тітка позбавила його спадщини. в останніх рядках свого роману «Реліквія».

Тут ідеться про особливо цінну доблесть, ту, яка не загрожує ні тілесними ранами, ні зменшенням статку, ні втратою честі, а лише призводить до того, що людину починають вважати божевільною або недоумкуватою.

Саме такої доблесті ми потребуємо в Іспанії, бо її відсутність паралізує наші душі. Через її відсутність ми втратили силу, багатство, культуру; через її відсутність ми не маємо ні зрошувальних каналів, ні водоймищ, ні добрих урожаїв; через її відсутність більше не падає дощ на наші сухі поля, потріскані від спеки, або падає на них бурхливими зливами, змиваючи ґрунт, а іноді й людські оселі.

Це твердження вам теж здається парадоксальним? Вийдіть на ці поля й запропонуйте хліборобові якийсь поліпшений метод обробітку землі, або запровадження нової сільськогосподарської культури, або якусь іншу аграрну новинку, й він вам скаже: «У нас це не пройде». — «А ви пробували?» — запитаєте ви його, й він обмежиться тим, що повторить: «У нас це не пройде». Але ж він не знає, пройде це чи не пройде, бо він не пробував цього робити й ніколи не спробує. Він би це спробував, якби наперед був переконаний, що матиме успіх, але перед перспективою невдачі, після чого він міг би стати об’єктом глузувань і кпинів для своїх сусідів, які назвали б його божевільним, або фантазером, або недоумком, перед такою перспективою він воліє утриматися від будь-яких експериментів. А потім дивується з тріумфу відважних, тих, котрі не бояться ні людського осуду, ні людських глузувань; тих, котрі не керуються такими сентенціями, як «Якщо хочеш ліпше, роби так, як інші» або «Куди ти йдеш, Маріє? Іду, куди вітер віє!»; тих, котрі не підкоряються стадному інстинкту.

Жив колись у провінції Саламанка один дивовижний чоловік, який, вийшовши з глибокої вбогості, зумів збити статок у кілька мільйонів. Його земляки з їхнім стадним мисленням пояснювали його багатство тим, що він нібито крав у молодості, бо ці нещасні, ці йолопи здорового глузду, цілковито позбавлені моральної доблесті, вірять лише в крадіжку та в лотерею. Але одного дня мені розповіли про донкіхотівський подвиг того скотаря, його звали Моско. Про те, як він роздобув десь на узбережжі Кантабрії ікру морського ляща і вкинув її в один зі своїх ставків. І коли я почув цю розповідь, то відразу все зрозумів. Той, хто має мужність витримати глузи, які він неминуче накличе на себе, коли привезе ікру морської риби, щоб укинути її в один із ставків Кастілії, той, хто це зробить, заслуговує на багатство.

Ви скажете мені, це абсурд? А хто знає, що таке абсурд? А навіть якби й справді це був абсурд! Лише той, хто зважиться на абсурд, спроможний домогтися неможливого. Ви ніколи не підіб’єте підкову, якщо жодного разу не вдарите молотком по жодному зі ста цвяхів. І ніколи не сягнете тріумфу, якщо жодного разу не наважитеся виставити себе на глузи. І саме через брак цієї мужності наше рільництво перебуває в такому занепаді.