Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Я прошу свого читача, щоби він іще раз перечитав цей чудовий діалог, бо в ньому передається найглибша суть донкіхотизму в його стосунку до доктрини пізнання. Брехливим розповідям Санчо, який бачить успіх своєї місії згідно з конформістськими істинами буденного й суто поверхневого життя, протиставлені високі істини Дон Кіхотової віри, що ґрунтуються на житті фундаментальному й глибинному.

Не розум, а воля створює для нас світ, і стародавній схоластичний афоризм nihil volitum quin praecognitum — не можна чогось бажати, наперед не пізнавши його, — треба переформулювати як nihil cognitum quin praevolitum — не можна щось пізнати, наперед не захотівши його.

як сказав наш Кампоамор [62] Рамон де Кампоамор-і-Кампоосоріо (Ramón de Campoamor у Campoosorio, 1817–1901) — іспанський поет, який протиставляв «мистецтву заради мистецтва» «мистецтво заради ідеї, що виражається звичайною мовою». Унамуно цитує рядки поезії Кампоамора «Два ліхтарі» (Las dos linternas). . Це висловлювання також треба трохи виправити, сказавши, що в цьому світі все — істина й усе — брехня. Усе істина остільки, оскільки живить великодушні мрії й народжує творчі досягнення; усе брехня, бо душить благородні поривання й народжує страховища. І людей, і речі можна пізнати по їхніх плодах. Усяка віра, що приводить до діянь життя, — це віра істини, а та, яка приводить до діянь смерті, — віра брехні. Життя — критерій істини, а не логічна бездоганність, яка належить лише раціональному розуму. Якщо моя віра допомагає мені творити або підсилювати життя — якого ще доказу моєї віри ви хочете? Якщо математика вбиває, то математика брехня. Якщо, подорожуючи й помираючи від спраги, ти побачиш видіння того, що ми називаємо водою, і ти кинешся до неї, і нап’єшся, і тобі вдасться втамувати спрагу, то і видіння це, і вода були справжніми. Істина — це те, що спонукає нас діяти в певний спосіб, унаслідок чого ми досягаємо бажаного результату.

Дехто з людей, які присвячують себе так званій філософії, скаже, що в тій розмові з Санчо Дон Кіхот заснував знамениту нині теорію відносності знання. Немає сумніву, що все відносне; та хіба не є тоді відносною сама відносність? Але якби ми отак гралися з поняттями чи навіть просто зі словами, то могли б дійти висновку, що все абсолютне, абсолютне в собі, відносне щодо до всього іншого. До такої гри слів скочується вся логіка, яка не ґрунтується на вірі й не дивиться на волю як на свою найміцнішу опору. Логіка Санчо, як і схоластична логіка, була суто вербальною; вона виходила з припущення, що всі ми хочемо сказати те саме, коли застосовуємо одні й ті самі слова, але Дон Кіхот знав, що одними й тими самими словами ми маємо звичай виражати протилежні речі, а протилежними словами — одне й те саме. Саме завдяки цьому ми можемо розмовляти й розуміти одне одного. Якби мій ближній розумів під тим, що він каже, те саме, що розумію я, то ні його слова не збагатили б мій дух, ані мої слова — його дух. Якби мій ближній був другим «я», за що я мав би його любити? У такому разі мені вистачало б самого себе, і нікого я не мислив би вищим за себе.

Якість пшеничних зерен визначається тими руками, які до них доторкаються, і ці руки, мій Дон Кіхоте, ти ніколи не тримав у своїх руках. А свою найглибшу думку кабальєро висловив тоді, коли сказав, що Дульсінея пахне по-чоловічому для Санчо та до нього подібних тому, що в них нежить, або тому, що вони нюхають самих себе. Ті люди, для яких світ пахне лише матерією, спроможні нюхати лише самих себе; ті, котрі бачать лише скороминущі явища, дивляться на самих себе й неспроможні заглянути у глибінь. Ми відкриваємо Тебе, Боже й Господи наш, який нагородив Дон Кіхота божевіллям, не тоді, коли спостерігаємо за обертанням небесних світил. Ми відкриваємо Тебе тоді, коли спостерігаємо за круговертю палких бажань на дні наших сердець.

Хліб і сир, який передала тобі через паркан Дульсінея, перетворили тебе, друже Санчо, на коштовність вічності. Завдяки тому хлібові й тому сиру, ти живеш і житимеш доти, доки живе в людях пам’ять про людей, і набагато довше; завдяки цьому хлібові й цьому сиру, про які ти збрехав, ти втішаєшся вічною істиною. Бажаючи збрехати, ти сказав правду.

Розмова між паном і його зброєносцем тривала, й Санчо знову повернувся до своєї омріяної теми, умовляючи Дон Кіхота, щоби той одружився з принцесою, і, докоряючи йому за небажання зробити це, він сказав: «У вашої милості немає, певне, третьої клепки в голові!» Для Санчо божевілля його пана знаходило свій вияв у тій його відмові від багатства заради слави, і такими є всі Санчо: вони вважають нормальним і розсудливим божевільного, який своїм божевіллям домігся багатства й успіху, і вважають божевільним нормального та розсудливого, якому його розсудливість перешкодила забагатіти. Санчо слухав проповіді й хотів би любити Бога «заради Його самого, а не з надії на славу, не зі страху покари», але така чиста любов була йому недоступна.