Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Потім стався нещасливий випадок із мулом, унаслідок якого цирульник беркицьнув додолу й наклеєна борода в нього відпала, і священик приладнав її на місце, вдавши ніби читає над нею якусь замову, і «здивувався тому Дон Кіхот і попросив священика, щоб той навчив його колись тії замови». О мій бідолашний кабальєро, як необачно потрапив ти в ту пастку, яку наставили тобі ті, котрі захотіли взяти тебе на глузи! Тепер ти вже не винаходиш чудеса, тобі їх винаходять.

Але парох не вдовольнився роллю насмішника, а ще й вирішив покартати звитяжця, який визволив галерників, удавши, ніби не знає, хто це зробив. І наш кабальєро «при кожнім слові аж на лиці мінився, та не важився признатись, що то він, а не хтось інший, звільнив ту чесну компанію», бо то, зрештою, його священик, його духівник виголошував ту гнівну, обвинóвну промову.

І він би так і промовчав, якби Санчо не викрив його й не сказав, що це його пан повипускав на волю тих мерзенних душогубів. І ось якими словами той пояснив своєму слузі мотиви свого вчинку: «Дурень єси. Мандрованому рицареві не випадає розпитувати й дізнаватися, чи ті знедолені, скривджені й пригноблені люди, яких вони зустрічають по дорозі в кайданах, потрапили в таку халепу з своєї вини, чи терплять безневинно: він мусить стати їм до помочі, яко беззахисним, маючи обачення не на махлярства їхні, а на митарства», і додав ще багато слів, а шануючи достойність церковну пана ліценціата, викликав на поєдинок того, кому його вчинок здається поганим. Чудова відповідь і чудовий вінець тих аргументів, якими він обґрунтував необхідність визволити галерників. Цілком природно, що парох, як і більшість священнослужителів, з якими зустрічався ідальґо під час своїх подвижницьких мандрів, більше дбали про світське й земне, адже саме люди світські й земні давали йому гроші на те, щоби він мав змогу бути священиком, але для Дон Кіхота важило тільки божественне й небесне. О мій сеньйоре Дон Кіхоте, чи коли-небудь ми навчимося бачити в кожному каторжнику прикрість його каторжного становища, а не щось інше? Коли навіть перед реальністю найстрахітливішого злочину в нас вихоплюватиметься вигук: «О, бідолашний брате!» Ні, ми так і не навчилися співчувати злочинцеві, а отже, християнство не змогло проникнути нам навіть під шкіру душі.

Продовжуючи ті насмішки, принцеса Обізіяна розповіла Дон Кіхотові цілу низку дурниць, аби примусити його повірити у свою вигадану історію. І, на жаль, як Дон Кіхот, так і Санчо повірили в її балачки, бо героїзм довірливий. А насмішники лише шкірилися нишком. Дон Кіхот підтвердив свої обіцянки, але не погодився одружитися з принцесою, що дуже не сподобалося Санчо, і той наговорив такого про переваги Обізіяни над Дульсінеєю, аж його пан «не стерпів…, що при ньому його володарку такими словами шпетять; не сказавши Санчові ні слова, ні півслова, замахнув він списом і так черкнув свого джуру раз і вдруге, що той, як сніп, на землю впав».

Серед тих недоречних і дурних жартів хіба лиш це мовчазне покарання підносить наш дух, і серйозними, дуже серйозними були аргументи, якими Дон Кіхот обґрунтував свою кару, пояснивши, що, якби не та мужність, яку Дульсінея вклала йому в груди, він не зміг би вбити навіть блоху, бо його доблесть насправді була не його власного доблестю, а доблестю Дульсінеї, яка обрала його правицю знаряддям своїх подвигів і приводила їх до щасливого завершення. І так воно є насправді, бо коли ми перемагаємо, то це Слава перемагає за нас. «Вона бореться в мені й перемагає, а я нею тільки живу й дихаю, бо вона — життя моє, і дух, і суть». Героїчні слова, які ми повинні викарбувати у своєму серці! Слова, які для донкіхотизму є тим самим, чим є для християнства слова Павла з Тарса; «Я розп’ятий з Христом. І живу вже не я, а Христос проживає в мені» (Гал. 2. 19–20).

І завжди так: кожне діяння людське може бути великим лише в тому випадку, якщо воно призначене в дар якійсь людині: чоловікові або жінці, але ліпше жінці, ніж чоловікові. Мета людини — людськість, причому людськість персоналізована, у формі індивіда, а коли людина ставить собі за мету природу, вона її спершу гуманізує. Бог — ідеал людськості, людина спроектована в нескінченність і увічнена в ній. І так воно має бути. Навіщо ці розмови про антропоцентричну помилку? Хіба не кажуть, що нескінченна сфера має центр у всіх своїх частинах, у кожній із них? Кожен з нас — центр для себе самого. Але не можна працювати, якщо ми його не поляризуємо; не можна жити, якщо ми його не децентруємо. А хіба можна інакше децентрувати себе, крім як сприйнявши іншого як себе самого. Тобто я хочу сказати, що любов людини до людини, чоловіка до жінки завжди була джерелом усіх чудес.