Коли отці Лайнес і Сальмерон [61] Дієґо Лайнес (Diego Laynez, 1512–1565) і Альфонсо Сальмерон (Alfonso Salmerón, 1515–1585) були одними з перших учнів Лойоли; співзасновники Товариства Ісуса. Лайнес по смерті Лойоли 1558 року став другим Генералом ордену єзуїтів. Лайнес і Сальмерон засновували єзуїтські колегії в Італії.
зі своїми спробами заснувати колегіум у Падуї наразилися на великий опір з боку венеційської Синьйорії, то, втративши надію довести цю справу до успішного кінця, Лайнес написав у листі до Іньїґо Лойоли про свої проблеми, «попросивши, аби для того, щоби Наш Господь допоміг у його справі, той відслужив месу за його успіх, бо іншої ради він не бачив. Отець Лойола відслужив месу, як його й просили, на день Різдва Богородиці й, відслуживши її, написав Лайнесові: “Я зробив те, про що ти мене просив; не втрачайте надію, й Бог допоможе вам успішно завершити ту справу, яку ви розпочали”. І так сталося» (Ріваденейра, книга III, розділ VI).
І від тієї миті пригоди Дон Кіхота набувають сумного відтінку, адже «цирульник стояв іще й досі навколішках і душив у собі сміх, що розбирав його, та, знай, притримував бороду, бо якби вона відпала, то, може, весь їхній добрий задум нанівець ізвівся б». Доти нашому ідальго траплялися ті пригоди, які пропонувала йому доля на його дорогах і стежках, пригоди природні та влаштовувані Богом задля його слави; але тепер на нього чекають ті з них, на які наражали його люди і які надзвичайно ускладнювали йому життя. Тепер ми бачимо, що герой перетворюється на іграшку в руках людей і стає об’єктом для глузувань: люди об’єднуються у своїй кампанії проти нього. Цирульник приховує сміх, аби не бути впізнаним. Він знає, що сміх скидає з нас машкару серйозності й відкриває наше справжнє обличчя, і тоді ніяка накладна борода не зможе його приховати.
Тепер починається, як я вже сказав, сумна сторона Дон Кіхотових мандрів. Його найпрекрасніші і найнесподіваніші пригоди вже відбулися, а ті, що чекають на нього попереду, здебільшого будуть пастками, що їх наставлятимуть для нього підступні й лукаві люди. Досі світ не знав нашого героя, і той докладав усіх зусиль, аби змінити його за своїм уподобанням; тепер світ знає його й приймає, але робить це для того, щоби поглузувати з нього, а поглузувавши, змінити його по своїй уподобі. І тепер, мій бідолашний Дон Кіхоте, ти перетворився на предмет розваг і веселощів для цирульників, парохів, бакалярів, дуків та нероб усякого гатунку. Починаються твої найтяжчі страждання — страждання людини осміяної.
Але хоч твої подвиги тепер стають не такими мужніми, зате вони набувають глибшого змісту, бо до них, так чи інак, більшою або меншою мірою, долучається світ. Ти хотів зробити світ своїм світом, виправляючи його помилки й запроваджуючи в ньому правосуддя; тепер же світ приймає твій світ у себе як свою частину, і ти входиш у його повсякденне життя. Сам ти почасти втрачаєш свій донкіхотизм, але ти бодай потроху передаєш його тим, які з тебе сміються. Вони сміються з тебе й так наближаються до тебе, починають захоплюватися тобою й любити тебе. Ти досягнеш того, що бакаляр Самсон Карраско почне сприймати власні жарти серйозно, і твоя боротьба здаватиметься йому вже не кумедною, а гідною пошани й захвату. Тому дозволь цирульникові хихотіти під своєю накладною бородою. З нашого Господа Ісуса Христа сміялися, що він, мовляв, не Бог, а людина, а з тебе, мій сеньйоре Дон Кіхоте, сміятимуться, що ти, мовляв, божевільний, і ти справді Божевільний, але Божевільний із великої літери.
А Санчо, бідолаха Санчо, майже повністю втаємничений у змову, бо стояв за лаштунками, коли відбувалася репетиція цієї комедії, попри все це, Санчо щиро повірив в існування Обізіянського царства і мріяв, як він привезе до Гішпанії своїх чорношкірих підданих і здобуде велике багатство, продавши їх. О, могутня віра! І річ не в тому, що ту віру розбуджувала жадібність, зовсім ні. Навпаки, віра розбуджувала в ньому жадібність.
Потім парох прикинувся, ніби випадково зустрівся зі своїм сусідом Алонсо Кіхано, й привітав його як свого славного земляка Дон Кіхота Ламанчського, «зерцало рицарства… оборону й покров усіх знедолених і скривджених, цвіт мандрованих витязів», влаштувавши для всіх присутніх таку собі комедійну виставу, а наївний ідальґо, як тільки його впізнав, хотів спішитися з коня, бо йому, мовляв, не випадало верхи їхати, коли шановна особа мусила йти пішки. Він ставився з глибокою повагою до насмішника, адже хай там що, а той, зрештою, був пастирем душ у його селі.
Читать дальше