Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Прочитавши написане вище, вони також лише посміхнуться й пробурмочуть: «Парадокси! Знову парадокси! Завжди парадокси!» Але ходіть-но сюди, ви, люди, з дубовими головами, люди з затверділим мозком, ходіть-но сюди і скажіть мені, щó ви розумієте під парадоксом і щó ви хочете цим сказати? Бо я підозрюю, що й ви носите в собі певні парадокси, ви, жалюгідні рутинери здорового глузду. Що вам не до вподоби, то це розмішувати осад на дні вашого духу, і ви так само не хочете, щоби хтось його вам розмішував; ви категорично не погоджуєтеся, щоби хтось зазирнув у найглибші закапелки ваших душ. Ви прагнете до стерильного спокою, властивого тим, хто спочиває на зовнішніх інстинктах, що формуються на догмах; ви втішаєтеся, глузуючи з дурнуватого розуму Санчо. І називаєте парадоксами все те, що лоскоче вам дух. Ви пропащі, безповоротно пропащі; духовні лінощі — ваша погибель.

І повертаючись до нашої історії, я хотів би вам нагадати, хоч ті, хто читає мою книжку, про це вже знають, у який спосіб надумали парох і цирульник витягти Дон Кіхота з тієї покути, бо на підставі свого парохо-цирульницького напряму думок вони вважали її марною й непотрібною. Отже, вони вирішили перевдягтися, причому парох мав перебратись на подорожню панянку, адже одяг священиків вельми скидається на жіночий, а цирульник — на її джуру; й у такому вбранні вони разом поїдуть до Дон Кіхота, «й та нібито покривджена панянка попросить у нього одної ласки, якої той, будучи правдивим мандрованим рицарем, не зможе їй відмовити». Вони й справді зробили все так, як про те розповідає нам Сервантес, аби витягти Дон Кіхота з гір Сьєрра-Морена й привести його додому. Ось так перевдягшись у дівчину й сівши верхи на мула по-жіночому, парох у супроводі цирульника, який приладнав собі довгу бороду з волячого хвоста, поїхав зваблювати кабальєро. Але незабаром парохові спало на думку, що неподоба духовній особі видавати себе за жінку, й вони помінялися ролями. Йому більше личила борода з волячого хвоста, аніж сукня дівчини. Й вони обманули Санчо, розважливого та вірного Санчо, переконавши його не казати своєму панові, хто вони такі, й не показувати, що він їх знає, щоби той без жодного сумніву прийняв цирульника за мандрівну панянку.

Але сталося так, що цей перевдяг їм не знадобився, бо доля звела їх із прекрасною Доротеєю — майже всі дами, з якими нам доводиться зустрічатися в цій історії, прекрасні, — що погодилася зіграти роль скривдженої панянки, принцеси Обізіяни, і так майстерно вирядилася нею, що необачний Санчо відразу зловився в пастку.

А тим часом Дон Кіхот, худий, жовтий, ледь живий від голоду, гірко зітхав, спогадуючи свою сеньйору Дульсінею. Він був уже одягнений, коли його побачила принцеса Обізіяна: під’їхавши до нього на пáроховому мулі, вона вмить спішилася за допомогою свого джури (перевдягненого цирульника з приліпленою бородою) й упала перед ним навколішки. Дон Кіхот попросив її підвестися, але вона сказала, що не встане, поки він не пообіцяє її волю вчинити. Він пообіцяв зробити, як вона його просить, «якщо тільки од того не буде ущербку і шкоди королю моєму і рідному краєві, а також тій, що тримає в своїй руці ключ од мого серця і свободи моєї». Тобто його обіцянка була досить обережною, він ужив усіх заходів остороги, щоби не скомпрометувати себе. Тоді принцеса попросила, щоб він поїхав із нею не гаючись і не шукав собі якоїсь іншої пригоди, поки не помститься за неї віроломцеві, що, знехтувавши всяке право, людське і Боже, підступно заволодів її царством. Тоді Дон Кіхот попросив, аби вона забула про свою журбу, бо незабаром побачить, як із допомогою Бога та його правиці незабаром поверне собі своє царство. Якщо Бог спрямовує його правицю, то інша допомога їй не знадобиться, запевнив її він. Скривджена принцеса поривалася поцілувати йому руки, але він їй цього не дозволив, «яко гречний і поштивий кабальєро», і поквапився рушати їй на допомогу.

Тут нам лишається тільки захоплюватися тим, із якою глибокою переконаністю Дон Кіхот поєднав свою віру в Бога з вірою в самого себе, коли запевнив принцесу в тому, що незабаром вона поверне собі своє царство і знову сяде на троні «своєї старожитньої і могутньої держави, наперекір і на зло всім супостатам, котрі хотіли б тому противитись». І не можна стверджувати, що він вірить у себе як у слугу Божого, бо він бачить Бога в собі; адже віра такої людини, як Дон Кіхот, що присвятила себе пошукам слави, прагне передусім знайти царство Боже й правосуддя Боже, але вона нічого не досягне без віри в себе.