Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Під час тієї розмови, коли Дон Кіхот пояснював Санчо, як можна одружитися з донькою короля, він сказав: «Треба тільки розглянутися гаразд, який король, чи то християнський, чи поганський, провадить нині війну й має гарну доньку. Та ми ще матимемо час про те подумати, бо поки що, як я вже сказав, треба заслужити собі слави деінде, а тоді вже й до двору якогось братись», і з цих його слів можна зробити висновок, що він прагне здобути славу не задля самої слави, а лише як засіб, та, попри це, ми можемо бути цілком певні, що Дон Кіхот ніколи не проміняє свою Дульсінею на жодну з королівських дочок, хоч би якою вона була красунею і хоч би яким могутнім і багатим був її батько. А в продовженні цієї розмови ідальґо висловив сумнів у тому, що король міг би погодитися визнати його своїм зятем, адже він не належить до королівського роду й навіть «жодному цісареві братом у третіх не доводиться», а тому йому годі сподіватися, що він зміг би одержати те, що заслужив своєю могутньою правицею. «Щоправда, — докинув він, — я собі вроджений гідальго знакомитого дому, маю неабиякі статки-маєтки і право на п’ятсот сольдів вири; можливо, навіть той мудрець, що спише колись мою історію, докопається до дна в моїм родоводі і виявить, що я паросток якогось короля в п’ятому чи шостому коліні», і після цього він розповів Санчо про те, що у світі існують родоводи двох різновидів: ті, які були, але їх уже немає, і ті, які тепер є, але раніше їх не було.

І тут варто згадати, щó сказав той капітан, про якого розповідає дон Уарте в XVI розділі своєї книжки «Огляд талантів, які годяться для наук»: «Сеньйоре, я добре знаю, що ваша милість є добрим кабальєро, й ваші батьки були ними теж; але я і моя правиця, яку я завдячую своєму батькові, є кращими, ніж ви й увесь ваш родовід». Цим аргументом одного разу скористався й Дон Кіхот, коли назвав себе сином своїх діянь.

І з цього випливає, що моя людська цінність бере початок у мені самому, і те саме можна сказати про кожного з нас, і не слід думати, що ми одержуємо її від своїх предків і що людина — це ніби озеро, в яке принесли свої води багато струмків і з якого потечуть у майбутнє річки й струмки, які живитимуть її нащадків. Ми маємо більше підстав дивитися на себе як на батьків нашого майбутнього, аніж на дітей свого минулого, й у всіх випадках — як на ті точки, в яких сходяться промені всього, що колись було, а в тому, що стосується родоводу — як на нащадків королів, скинутих із трону.

Вони розмовляли собі про це та про інше, коли перед Дон Кіхотом постала одна з його найбільших пригод, якщо не найбільша з усіх, — визволення каторжників. Вони йшли на свої галери «не доброхіть», а їх туди гнали, і для Дон Кіхота цього було досить.

Він став розпитувати злочинців і з того, що вони йому розповідали, зробив висновок, що хоч їх і було покарано за їхні провини, проте кара, яку для них обрали, була їм вельми не до вподоби, вона не збігалася з їхніми бажаннями й, мабуть, була несправедливою. Тому він вирішив кинутись їм на допомогу — як людям, що її потребують і пригнічені владою, «бо то, на мою думку, річ надто жорстока й несправедлива — повертати в рабство тих, що їх Бог і природа вольними створили. Тим паче, панове вартовики, — додав Дон Кіхот, звертаючись уже до конвою, — що сі бездольці вам особисто нічого лихого не вдіяли. Нехай же кожен двигає свій гріх: Бог усе бачить із неба й не забариться покарати грішника чи нагородити праведника. Чесним же людям не подоба ставатися катами своїх ближніх, особливо, коли їхнє тут не мелеться», і по цих словах він чемно попросив варту, щоб вони відпустили каторжників на волю. Але охоронці не захотіли зробити цього по-доброму, і тоді Дон Кіхот напав на них збройно, й за допомогою Санчо та самих галерників йому вдалося звільнити їх.

Тут нам треба зупинитися й поміркувати про рішучість і справедливість, які виявив у цій пригоді наш ідальґо. Мій нещасливий друг Анхель Ґанівет [59] Міґель Анхель Ґанівет (Miguel Ángel Ganivet, 1865–1898) — іспанський інтелектуал, один із попередників Унамуно, автор книги «Ідеологія іспанізму» (Idearium español, 1897), покінчив життя самогубством. , великий донкіхотист — а це означає цілком інше, а можливо, й протилежне тому, що значить сервантист, — отже, нещасливий Ґанівет, розглядаючи цю тему у своїй книжці «Ідеологія іспанізму», пише:

«Людина, чиє розуміння змогло найглибше проникнути в душу нашого народу, Сервантес… у своєму безсмертному романі повністю відокремив іспанське правосуддя від вульгарного правосуддя Кодексів і Судів; уявлення про перше втілює в собі Дон Кіхот, а уявлення про друге — Санчо Панса. У “Дон Кіхоті” тільки ті судові рішення відзначаються поміркованістю, обачливістю та зваженістю, які продиктував Санчо, коли правив своїм островом; натомість рішення Дон Кіхота зовні здаються цілком абсурдними, бо вони продиктовані правосуддям трансцендентальним; іноді його рішення бувають надто категоричні, а іноді — навпаки; у всіх своїх пригодах він намагається підтримувати у світі ідеальне правосуддя, і коли зустрічає прикутих до ланцюга каторжників, він відпускає їх на волю, хоч і бачить, що йдеться про справжніх злочинців. Міркування, якими керується Дон Кіхот, визволяючи людей, засуджених на каторжну працю, — це справжній компендіум тих принципів, які живлять бунтівниче ставлення іспанського духу до позитивного правосуддя. Справді треба домагатися, щоб справедливість запанувала у світі, але ми не маємо права карати винного, тоді як іншим щастить уникнути кари, користуючись усілякими щілинами в законі; зрештою, загальна безкарність відповідає шляхетним і великодушним пориванням, хоч вони й суперечать реальним принципам, на яких організується життя будь-якого людського суспільства; а карати одних і залишати безкарними інших — означає глузувати як з основ справедливості та правосуддя, так і з принципів гуманності». Так міркує Ґанівет.