Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Повірте, що щедра астурійська дівчина більше прагнула дарувати втіху, ніж одержувати її, і коли віддавалася, то, як це трапляється з багатьма Маріторнами, робила це для того, щоби позбавити чоловіків надмірних страждань. Вона прагнула очистити погоничів від хоті, яка туманила й забруднювала їм уяву, і зробити їх придатнішими для праці. «А дівка то була така, — пише Сервантес, — що вже як кому пообіцяє, то слово своє неодмінно справдить, хоч би вона його десь у темному лісі без жодних свідків давала, бо, бачите, дуже своїм шляхтянством чванилась». Вона давала

хоч і не читала Камоенса, в чиїх «Лузіадах» подається ця філософська сентенція (IX, 76). І завдяки своїй некорисливій щедрості, не прагнучи до пороку й не вдаючи манірну невинність, ця астурійська дівчина ввійшла в безсмертя. Вона жила по той бік невинності й по той бік порочності, яку породжує її втрата.

Повірте мені: у цій книжці мало можна знайти уривків, які були б цнотливішими за цей. Маріторна не належала до тих дівчат, які, щоби не працювати або з чиєїсь вини, торгують своїм тілом, не була вона й розпусницею, яка зачаровує чоловіків, розпалюючи в них хіть, аби звести їх із правильного шляху й відвернути їм увагу від праці; вона чиста й розважлива служниця заїзду, яка працює, і служить, і полегшує життя подорожнім, знімаючи з них напругу, щоб їм було легше й приємніше продовжити свої мандри. Вона не розпалює бажання, а, навпаки, гасить ті, що їх розпалили інші жінки, наділені меншою щедрістю, або ж ті, що виникли від надуживання плотськими розвагами. І, повірте, коли ми говоримо про гріховність, то набагато гріховніше просто розпалювати бажання, маючи собі на меті саме розпалювати їх, як це робить кокетка, а не гасити ті з них, які розпалила інша. Маріторна грішить не з неробства й хоті, і не з розбещеності: тобто вона грішить ледь-ледь. Вона не намагається жити не працюючи, не намагається зваблювати чоловіків. Під її грубою нечистотою ховається чисте дно.

Вона по-доброму повелася з Санчо, який поїхав із корчми дуже втішений тим, що йому не довелося платити.

І повернувся Дон Кіхот до того джерела, звідки черпав усю свою силу, тобто до погляду на людей, що підкидають тебе на ковдрі та молотять киями, як на «привидів або тогосвітніх істот». Не переймайся тим, що може статися з тобою на цьому світі, світі видимостей; чекай сутнісного й ховайся від усього неістотного на дні твого божевілля. Такою є віра, коли вона глибока і справжня. Ця віра, проте, ослабла в Санчо, котрий чув, як ті, що підкидали його на ковдрі, називали один одного людськими іменами, а тому він прийняв їх за людей із плоті й кісток, і цього було досить, щоб він став намовляти свого пана повернутися додому, адже треба було й про господарство подбати — надійшов-бо вже час жнив.

Але його пан доклав усіх зусиль, аби укріпити свого вірного зброєносця у вірі, хоч той і заперечував, наводячи як аргументи те, що бачив на власні очі, й те, що відчув на своїх ребрах. Та коли Дон Кіхот заговорив про Амадіса, то його джура замовк. І правильно ти зробив, Санчо, що дав себе переконати, бо коли нас кривдять, підкидають на ковдрі або глузують, нас опановує невтримний гнів, який завдає нам надто великого клопоту. У таких випадках нас могла б заспокоїти хіба що смерть наших ворогів.

І тут сталася пригода з двома отарами овець, що здалися Дон Кіхотові двома арміями, й він описав обидві з такою точністю, ніби носив у собі справжній реальний світ. Але добрий Санчо, який був цілком занурений в інший світ, у світ видимий, нічого такого не побачив — «мабуть», він був зачарований. О наш чудовий Санчо, і яка могутня віра ховається в цьому «мабуть»! Саме з «мабуть» починається віра, яка вирятовує: той, хто сумнівається в тому, що він бачить, сумнівається бодай на одну крихту, зрештою, повірить у те, чого він не бачить і ніколи не бачив. Ти, Санчо, не чуєш нічого, крім бекання овець та баранів, але слушно сказав тобі твій пан: «Санчо, ти просто злякався, і тобі щось зовсім не те вбачається і вчувається, бо страх, як відомо, затуманює наші чуття, і під його впливом ми сприймаємо речі не такими, якими вони є насправді».

Атож, саме страх, страх перед смертю і страх перед життям, перешкоджає нам правильно бачити й чути; тобто через нього ми нічого не чуємо й нічого не бачимо в сутнісному світі віри. Страх затуляє від нас істину, і той самий страх, коли він згущується в тривогу, нам її відкриває.