Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

А зараз підійди до мене ще ближче, мій Дон Кіхоте, і скажи мені так, аби тебе почуло лише моє серце: а потім, коли тебе звеличила Слава, чи не зітхав ти глибоко у своїй душі, згадуючи про те кохання, яке прийшло до тебе у твоїй зрілості? Чи не віддав би ти всю свою Славу за один погляд, тільки за один ніжний погляд Альдонси Лоренсо? Якби вона, мій бідолашний ідальго, якби вона помітила твоє кохання, сповнилася співчуттям до тебе, і прийшла до тебе одного дня, й розкрила тобі свої обійми, й розтулила губи, кличучи тебе своїм поглядом, якби вона віддалася тобі, вкинувши тебе у стан глибокої радості й сказавши тобі: «Я зрозуміла, що ти кохаєш мене, йди до мене і не страждай», — чи став би ти шукати способу, щоб обезсмертити своє ім’я і здобути славу? Але в такому разі чи не розвіялося б умить твоє зачарування? Мені здається, що тепер, коли ти носиш у своїх грудях свою Дульсінею, і вона переносить пам’ять про тебе зі сторіччя в сторіччя, мені здається, що тепер тебе огортає певна меланхолійна туга на думку, що ти вже не можеш ані відчути на своїх грудях обійми, ні на своїх губах поцілунок Альдонси, цей поцілунок, який помер, ще й не народившись, ці обійми, які мали стати вічними, але так і не відбулися, цей спогад про потаємну надію, якою ти мовчки втішався на самоті зі собою.

Скільки бідолашних безсмертних смертних, спогад про яких зберігається в пам’яті людей, віддавали це безсмертя імені та слави за один поцілунок, за один тільки поцілунок, про який вони мріяли протягом усього свого смертного життя! Повернутися до життя видимого й земного, знову зустрітися з величною миттю, яка, здійснившись одного разу, більше не повертається, зламати ганебний страх, переступити через неясне відчуття поваги або порушити закон і після цього навіки розчинитися в обіймах жаданої!..

Тоді як Дон Кіхот розмовляв із Вівальдо про Дульсінею Тобоську, Санчо, добрий Санчо, думками своїми підтвердив, що здатен на дивовижну віру. Як ото Симон-Петро, який навіть попри своє бажання поставити шатра на вершині гори Фавор, аби жити там спокійно й без страху, і попри відмову від свого Вчителя, був тим, хто ставився до Нього з найпалкішою вірою і палко його любив, так і Санчо ставився до Дон Кіхота з вірою, яка не знала сумнівів. Тому коли всім, хто слухав розмову між Вівальдо й кабальєро, «і навіть козарям та вівчарям, ясно стало, що в Дон Кіхота не всі дома, один лише Санчо Панса, — розповідає нам Сервантес, — брав за щиру правду все, що пан його торочив, хоч і знав його з самого мальства, хто він такий і що». О добрий Санчо, о хоробрий Санчо, о донкіхотський Санчо! Твоя віра тебе врятує. Бо якщо дуркуваті толедські торговці просили Дон Кіхота, як колись юдеї просили Ісуса, подати їм якийсь сигнал, аби вони могли повірити, показати їм портрет тієї сеньйори, хай навіть він буде розміром, як пшеничне зерно, то героїчний Санчо думав, що його пан каже правду, хоч він і знав, хто такий Дон Кіхот, і знав його змалечку. Люди легковажні, мій героїчний Санчо, не хочуть бачити велич твоєї віри й міцність твого духу, вони недооцінюють і обмовляють тебе, приписуючи тобі те, чого ти ніколи не мав. Вони не хочуть знати, що твоя простота так само безумна, так само героїчна, як і божевілля твого пана, бо ти повірив у нього. І вони виявилися здатними тільки на те, щоб докоряти тобі за ту простоту, з якою ти в усе це повірив. Але ти не був таким уже й простаком, і твоя висока віра не була сліпотою людини одуреної, доказом чого можна вважати той факт, що ти «сумнівався трохи щодо вродливиці Дульсінеї Тобоської; жив сам недалеко від того села, а не чував щось такого ймення й такої принцеси». Віра має таку властивість, що її досягають поступово, але досконало. І ти, Санчо, зрештою, повіриш у свою сеньйору Дульсінею Тобоську, і вона візьме тебе за руку й поведе через поля вічності.

По закінченні епізоду з Марселою Дон Кіхот із Санчо Пансою знову опинилися лише вдвох на дорогах світу. Вирішивши знайти пастушку Марселу й запропонувати їй свою допомогу, Дон Кіхот заїхав у гай, у якому вона зникла, і через дві години марних пошуків вони зупинилися на покритій зеленою травою галявині, де спішилися, разом попоїли і лягли відпочити, пан та його зброєносець.

Росинант, відпущений на волю попастися, відчув поблизу запах кількох галісійських кобил, яких пригнали сюди пастися погоничі з Янгуаса, але коли він до них наблизився, вони стали хвицатися й кусати його, а двоє погоничів довершили справу: вони так змолотили бідолаху киями, що той беркицьнув на землю ледь живий. Коли Дон Кіхот побачив, яку наругу чинять його коневі, і то не рицарі, а якісь лайдаки та голота — коли він спішився з коня, сліпота божевілля його покинула, — то він покликав на допомогу Санчо, але той звернув увагу на те, що ворогів перед ними аж двадцятеро, а їх лише двоє чи, точніше кажучи, півтора.