Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Що сказав би невинний і цнотливий Дон Кіхот, якби, повернувшись у світ, він побачив усю ту безліч заохочень до плотської втіхи, якими намагаються збити любов із правильного шляху? Що він сказав би про всі ці фотокартки жінок легкої поведінки у провокативних позах? Немає підстав сумніватися, що, спонукуваний своїм коханням до Дульсінеї, своїм шляхетним і чистим коханням, він зруйнував би всі ті прилавки та кіоски, на яких розкладають і в яких виставляють усе це свинство, як учинив він із вертепом Педро. Вони хочуть примусити нас відмовитися від кохання до Дульсінеї, від любові до Слави. Закликаючи нас розмножуватися, вони віддаляють нас від справжнього увічнення. Бо, думаю, нам таки варто відмовитися від розмноження плоті й зосередити свою увагу на увічненні свого духу.

Дон Кіхот любив Дульсінею любов’ю завершеною й досконалою, любов’ю, що не ганяється за егоїстичною власною насолодою. Він віддавався їй, не претендуючи на те, щоб і вона їй віддавалася. Він виїхав у світ здобувати славу й лаври для того, щоби потім скласти їх до ніг своєї коханої. Дон Хуан Теноріо [57] Головний герой драми Тірсо де Моліни «Севільський спокусник, або Кам’яний гість» (El burlador de Sevilla, у Convidado de piedra, 1630). Дон Хуан (Дон Жуан, Дон Гуан) став одним із «традиційних образів» світової літератури і культури. завжди намагався підкорити собі жінку для того, щоби заволодіти нею і задовольнити свій апетит, його любов цілком задовольнялася цим оволодінням і бажанням, аби всі про це знали. З Дон Кіхотом було цілком інакше. Дон Кіхот поїхав не в Тобосо, щоби звабити її там, ні, він поїхав у світ, аби завоювати його для неї. Чим є те, що ми зазвичай називаємо коханням, як не жалюгідним взаємним егоїзмом, в якому кожен із коханців шукає лише власного задоволення? І хіба той акт найвищого єднання вельми часто не роз’єднує їх саме на цьому найвищому рівні? Дон Кіхот кохав Дульсінею коханням завершеним, нічого не вимагаючи від неї у відповідь: віддаючи себе їй цілком і повністю.

Дон Кіхот любив славу, втілену в жінку. І Слава відповідала йому. Дон Кіхот глибоко зітхнув і промовив: «Не можу з певністю сказати, чи любій моїй ворогині приємно буде, як увесь світ дізнається, що я їй слугую», — і все те, що ми читаємо далі. Атож, мій Дон Кіхоте, атож: твоя люба ворогиня Дульсінея несе зі собою славу твого божевільного кохання. «Рід її ведеться не від старожитніх римлян Курціїв, Каїв і Сціпіонів, ані від новочасних фамілій Колонна та Орсіні», ні від жодної зі знаменитих родин, які Дон Кіхот називає Вівальдо; ні, «вона походить із роду Тобосів ламанчських; хоч рід той і не стародавній, та може дати гідний почин найславнішим родинам потомних віків». Цими словами нас навчає премудрий ідальго, що коріння своєї слави треба шукати на своїй рідній землі й у ту історичну добу, в якій ти живеш. Лише та слава відзначається тривалістю у віках та на широких просторах, яка ґрунтується на власному місці й у власному часі, яка в них живе і їх наповнює. Універсальне перебуває в суперечності з космополітичним. Що тісніше пов’язана людина зі своєю країною і своєю епохою, то більше вона належить усім країнам і всім епохам. Дульсінея походить із Тобосо й належить Тобосо.

А зараз, мій Дон Кіхоте, дозволь мені побути з тобою на самоті, бо я хочу, щоби ми щиро поговорили віч-на-віч і сказали один одному те, в чому багато людей не сміють признатися навіть самим собі. Чи справді то була любов до слави, що спонукала тебе втілити в образі Дульсінеї Альдонсу Лоренсо, в яку свого часу ти був закоханий, чи це твоя нещаслива любов до гарненької сільської дівчини, та любов, про яку вона ніколи не знала і якої ніколи не помічала, і яку ти зумів перетворити на любов безсмертну? Знай, мій добрий друже ідальґо, мені відомо, як сором’язливість підкоряє серця героїв, і нічого дивного немає в тому, що коли ти палко закохався в Альдонсу Лоренсо, ти ніколи так і не зважився розповісти їй про своє кохання. Ти був неспроможний зламати сором’язливість, що бронзовою печаттю стуляла тобі уста.

Ти сам розповів про це Санчо, взявши його за свого повірника, коли залишився відбувати покуту в горах Сьєрра-Морена (розділ XXV): «Зрештою, і кохання наше було цілком платонічне й не сягало понад сором’язливе переглядання. Та й очима скидались ми, правду кажучи, коли-не-коли; от не гріх і забожитись, що за дванадцять років, коли я люблю її більше, ніж світло моїх очей, яким доведеться колись зотлівати в сирій землі, й за весь цей час я бачив її разів, мабуть, зо три-чотири. А вона, можливо, ні разу й не помітила, що я на неї дивився, така вона скромна й цнотлива, так повели свою дитину батьки — Лоренсо Корочок та Альдонса Ліскова». Він бачив її лише разів чотири за дванадцять років! І яким жарким мало бути полум’я, що не згасало протягом дванадцяти років, підживлене лише чотирма поглядами, і то кинутими здалеку! Ти був закоханий, Дон Кіхоте, протягом дванадцятьох років, і на той час ти вже наближався до п’ятдесяти. Отже, ти закохався десь уже майже в сорок. Що відомо молодим хлопцям про те полум’я, яке спалахує в самому розквіті зрілого віку? І твоя сором’язливість, твоя незрівнянна сором’язливість ідальґо, чия молодість залишилася далеко позаду!