Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Але в реальній дійсності Санчо супроводжує Дон Кіхота й не наважується ні на крок відійти від нього. Санчо, будучи «селюком репаним», що народився й виріс між сукновальнями, коли настає ніч і він неспроможний їх бачити й лише чує їхні грізні звуки, тремтить від страху, як ртуть у своїй посудині, й боїться відійти бодай на крок від Дон Кіхота, а щоби той його не покинув, спутує Росинантові ноги й, можливо, в такий спосіб рятує себе від певної смерті між гуркітливими сукновальнями. Та коли нарешті розвидняється, навіщо ж він сміється з того, хто був для нього захистом і притулком тоді, коли він знемагав у тривозі, хто допоміг йому дотягти до світанку, бо інакше він міг би й померти від страху, бо хіба страх допоміг би йому вижити в тривожній сутичці з сукновальнями, якби не хоробрість його пана? Якщо натхнення серця й віра у вічне допомагають нам здолати нічну тривогу забобонів і страху перед невідомим, то чому, коли спалахує світло досвіду, ми сміємося з того натхнення і тієї віри? А тим паче, що ми знову їх потребуватимемо, бо якщо після ночі приходить день, то настане й нова ніч після цього нового дня, а отже, ми живемо між світлом і пітьмою, живемо і прямуємо до мети, яка не є ні пітьмою, ні світлом, а є чимось таким, у чому вони поєднуються і зливаються, чимось таким, де об’єднуються серце й голова й де зливаються в одну істоту Дон Кіхот і Санчо.

Сьогодні Санчо вміє розрізняти звуки і знає, які з них є звуками сукновалень, а які — ні, і так щоразу, коли це відбувається при світлі дня, й він бачить ступарі, що їх утворюють; але вночі він тремтить від страху й ніколи не наважився б стати на бій із шістьма здоровилами, ні з кожним окремо, ні з усіма разом, і сьогодні ж таки Дон Кіхот, як і завжди, готовий стати до бою з шістьма велетнями й не тремтить від страху ні вночі ні вдень, але не вміє розрізняти звуки й не знає, котрі з них утворюють сукновальні, а котрі — ні. Настане день, коли злившись в одну істоту, або радше, коли Санчо донкіхотизується ще до того, як осанчопанчиться Дон Кіхот, ця істота вже не відчуватиме страху й умітиме розрізняти звуки вночі не гірше, аніж удень, і буде готова стати на бій зі ступарями та з велетнями. Але щоби цього досягти, не потрібно сміятися з кабальєро й переконувати себе в тому, що вся проблема в умінні розрізняти звуки. Ні, ні, не тільки наука, хоч би якою вона була високою і глибокою, є спасителькою життя.

А потім Дон Кіхот здобув шолом Мамбріна, Санчо теж здобув для себе воєнний трофей — обміняв збрую свого віслюка на кращу — з цирульникового віслюка, а відтак вони «під’їли трохи, споживши решту харчів, що з обозного мула добули». Потім «посідали верхи й поїхали навмання, наслідуючи мандрованих рицарів, які звичайно ніколи не вибирали певної дороги. Росинант вів їх, куди знав, під його волю нахилявся і пан його, і Санчів осел», а сам Санчо дорогою почав нарікати на те, як мало користі та зиску вони мали з цих пригод. І в цій розмові він показав, що розуміє, звідки проростає коріння героїзму його пана, коли запропонував тому відмовитися від цих пригод, «що їх ваша милость шукає по всяких нетрищах та по розстанях дорожних. Хоч які ви страшні вої воюєте, хоч яких ворогів побиваєте, а ніхто ж то не бачить і не знає, так воно все й зостанеться, мовчанням замуроване, всупереч тому, чого ваша милость хотіла і чого заслужила. Отож мені здається, — вів далі Санчо, — краще було б (хоч вам воно, пане, видніше) стати на службу до якогось імператора чи ще якого великого можновладця, котрий войну провадить», і на тій службі, «певно, знайшовся б письмак такий, котрий списав би про вічну пам’ятку подвиги вашої милості». І він додав, уже й сам заразившись божевіллям свого пана: «Про свої я мовчу, бо сказано, які вже там подвиги у джури; та як і вони в рицарських книгах описуються, то й мої вчинки, думаю, не повинні лишитись між рядками».

Що це, Санчо? То й ти вже сподіваєшся прославити своє ім’я у вічності? Чи й ти вже закохався в Дульсінею, сам про те не здогадуючись? Але ж ти не мріяв про Альдонсу Лоренсо, і вона не розпалювала в твоєму серці вічну любов; ти не знав кохання, в якому чоловік наважується признатися лише самому собі; ти, коли досяг певного віку й подумав про те, що недобре чоловікові залишатися самому, взяв із руки священика руку Хуани Ґутьєрес для того, щоби вона стала подругою у твоїх трудах і матір’ю для твоїх дітей; але ти вирушив у широкий світ із Дон Кіхотом, покинув задля нього жінку з дітьми й уже сам почав набувати рис донкіхотства.