Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Дон Кіхот наказав Санчо відійти вбік, бо той, хто спроможний бачити лише очима плоті, радше заважає, аніж допомагає у пригодах, і, не дослухаючись до голосів, що були наповнені земним змістом, атакував військо Аліфанфарона Трапобанського. І став колоти баранів своїм списом, як Пісарро та його вояки кололи на подвір’ї Кахамарки служителів Інки Атауальпи, які навіть не захищалися. Але не так повелися чабани трапобанського війська, які «повідв’язували свої швиґалки і стали швиґати в нього камінням завбільшки з кулак» і збили його з коня.

Отже, наш кабальєро знову простягся всім тілом на землі, певно, щоби, доторкнувшись до неї, набратися нових сил, як Антей. Та коли він отак лежав на землі, до нього долинув голос здорового глузду, що злетів із уст Санчо й висварив його за нерозважливу поведінку, бо він бився з вівцями, втім він протиставив свою віру тим злим чарам, які його переслідували. І став утішати Санчо, чия віра знову захиталася, євангельськими словами.

А далі їх чекала пригода з мерцем, і хоч від фантастичного видіння, яке постало перед ними, волосся на голові в Дон Кіхота стало сторчма, він усе ж зумів подолати свій страх перед цим фантастичним, хоч і не признав його чимось реальним, і завдяки цій перемозі над собою примусив утікати потороч у білих балахонах, які прийняли Дон Кіхота за самого диявола з пекла. Фантастичне можна подолати лише фантастичним; страхітливе — лише страхом. І сам страх, якщо не вбиває свою жертву, досягає такого пункту, що звеличує її й, переходячи через стан тривоги, обертається на доблесть.

Саме під час тієї фантастичної пригоди Санчо нагородив Дон Кіхота званням «Рицар Сумного Образу».

А потім вони поїхали долиною, де чекала їх пригода із сукновальнею, в якій Дон Кіхот мав намір померти смертю героя, щоб обдарувати свою сеньйору Дульсінею вічною славою. А нестійка віра вклала в уста Санчо зворушливі слова, якими він хотів відмовити свого пана від цього наміру. А що ці слова не дали бажаного результату, то Санчо довелося вдатися до хитрощів і спутати Росинантові ноги. І відбулося також усе те інше, про що розповідає нам Сервантес, аж поки нарешті розвиднілося, й вони побачили, в чому була причина того жахливого гуркоту, що їх так налякав, і Санчо посміявся зі свого пана, який ушанував його за це двома ударами списа по спині, супровівши своє покарання дуже глибокою сентенцією:

«Ти жартуєш, а я ні. А ходіть-но сюди, куме-жартуне! Ти думаєш, може, якби се була не валюша, а якась правдива небезпечна пригода, то в мене не стало б духу й одваги ринутись до бою й переможно закінчити його? Чи, може, я, будучи рицарем, зобов’язаний знати всі на світі звуки й розрізняти, котрі од сукновальні, котрі ще од чого?»

Питання досить очевидне. Для того, щоби виправляти зло у світі, відродити рицарство й запровадити добро на землі, не конче вміти відрізняти звуки й знати, котрі з них від сукновальні, а котрі — ні. Таке вміння не має стосунку до героїзму, а знання, що для цього потрібні, нічого не додають до сукупності того загального добра, яке ми маємо у світі. Справжній рицар повинен дослухатися лише до свого серця й уміти розрізняти ті звуки, які лунають у ньому.

Саме в цьому полягає суть донкіхотівської доктрини, й необхідно чітко розуміти її тепер, коли санчопансизм знову й знову повторює нам, що вельми важливо навчитися розрізняти звуки і знати, котрі з них від сукновалень, а котрі — ні, причому не береться до уваги, що, поки триває ніч і триває його страх, Санчо теж неспроможний їх розрізняти, і хоч добре їх чує, а бачити не має потреби. Санчо для того, щоби заспокоїтися і наважитися жартувати, потрібно бачити ту причину, яка створює звуки; Санчо, який уночі не наважується відійти від свого пана зі страху перед жахливими звуками й зі страху від того, що він не може впізнати їх, сміється з нього, коли стає спроможний побачити той артефакт, що їх породжує. Саме така поведінка характерна для санчопансизму, який називають також іноді позитивізмом, іноді натуралізмом, іноді емпіризмом, і суть його в тому, що, коли минає страх, він починає глузувати з донкіхотівського ідеалізму.

Чи є потреба Дон Кіхотові, бувши рицарем, розумітися на природі звуків? «Та, може, я тих валюш ізроду в вічі не бачив, — додав він під час тієї розмови із Санчо, — не так, як ти, мужло репане, що серед них народився й виріс. Ану ж оберни цих шість ступарів на шістьох рицарів, хоч би навіть велетнів, та напусти на мене чи поодинці, чи всіх гуртом, побачиш, чи не полетять вони в мене шкереберть, а тоді вже смійся, скільки хочеш!» Чи ж не переконливі аргументи? Для героя важливо виявити рішучість у здійсненні своїх намірів, а не здобути конкретне знання про обставини, які можуть сприяти або перешкоджати йому.