Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

На жаль, такий винахідливий дух, як у нашого гранадця, схильний вірити, згідно з відчуттям загалу, що Сервантес, хоч і втілив у Дон Кіхоті певні принципи, проте не прийшов до віри, до спасенної віри, щоби розповісти нам історію винахідливого ідальґо не лише такою, якою вона була в реальності, а й надати їй ознак вічності, позаяк вона невпинно реалізується в кожному з тих, хто в неї повірить. Насправді Сервантес не мав наміру втілити в Дон Кіхоті іспанські уявлення про правосуддя та справедливість, просто знайшов їхні ознаки в житті кабальєро й не мав іншої ради, як розповісти нам про те, що було, не осмисливши до кінця всього його значення. Він навіть не усвідомив собі внутрішнього дисонансу, який виникає з того факту, що Дон Кіхот, вважаючи за потрібне покарати толедських купців, біскайця та ще багатьох, не визнавав, проте, такого ж права карати за іншими.

Ґанівет залишається на порозі донкіхотизму, коли припускає, що правосуддя, яке вчинив Дон Кіхот щодо галерників, ґрунтується на тому, що «ми не маємо права карати винного, тоді як іншим щастить уникнути кари, користуючись усілякими щілинами в законі», і що ліпше безкарність для всіх, аніж закон подвійної моралі. Можна й справді припустити, що саме ця причина спонукала Дон Кіхота визволити каторжників, посилаючись на слова того ж таки кабальєро, що їх він сказав у промові, яку виголосив перед козопасами, коли говорив про Золотий вік: «Суддя не крутив іще законом по своїй уподобі, бо, власне, нікого було судити та й нізащо». Але навіть якби сам Дон Кіхот обманював себе, вірячи в те, що саме такою була причина, з якої він дарував волю тим нещасливцям, не випадає сумніватися в тому, що переконаність у потребі вчинити цей подвиг коренилася десь на самому дні його серця. І вас не має дивувати це, читачі, й ви також не повинні скочуватися до примітивного пояснення, ніби йдеться про якийсь парадокс, бо той, хто чинить подвиг, далеко не завжди ясно собі усвідомлює, чому він його вчинив, і, як правило, ті аргументи, які ми наводимо для того, щоби схвалити або виправдати свою поведінку, є аргументами «а постеріорі» або, якщо висловитися простіше, аргументами суто допоміжними, спробою пояснити самим собі й іншим, чому ми діємо так, а не інакше, здебільшого не знаючи справжнього «чому». Я не стану заперечувати, Дон Кіхот вірив, разом із Ґаніветом і, можливо, разом із Сервантесом, що він визволив каторжників з відрази до закону, який карає людей вибірково, й оскільки він вважав, що несправедливо карати одних, поки інші уникають кари, пролазячи крізь щілини закону, але я не можу погодитися з тим, що він справді визволив їх, керуючись, десь у глибині свого єства, подібними міркуваннями. А якби й справді було так, то чому і за яким правом той-таки Дон Кіхот карав зловмисників, знаючи, що більшості пощастить уникнути покарання від його руки? Навіщо він карав людей, якщо жодне людське покарання не може бути абсолютно справедливим?

Дон Кіхот карав, це правда, але він карав, як карають Бог і природа, карав негайно, і його кара була природним наслідком гріха. Так він покарав погоничів, які набралися нахабства чіпати його бойове спорядження, поки він його вартував, тож, схопивши списа обома руками, він збив їх із ніг, а тоді знову став ходити там, де й ходив, більше не думаючи про це; так він погрожував багатієві Хуанові Лантуху, але відразу ж відпустив його, коли той пообіцяв заплатити Андресові; так він напав на толедських купців, коли почув, що вони образили Дульсінею; так він переміг у двобої дона Санчо де Аспейтію, відпустивши його, коли дами пообіцяли, що він навідає Дульсінею; так напав на янгуасців, побачивши, як погано вони повелися з його Росинантом. Його правосуддя було швидким і дієвим; вирок і покарання були для нього одним і тим самим; він усував несправедливість, але не держав зла на винного. І ніколи не намагався когось поневолити.

Цілком можливо, що він би захотів дати кожному окремо з тих каторжників добрячої хлости, але… відправити їх на галери? «Бо то, на мою думку, річ надто жорстока й несправедлива — повертати в рабство тих, що їх Бог і природа вольними створили», — так висловився на цю тему наш кабальєро. І додав трохи далі: «Нехай же кожен двигає свій гріх; Бог усе бачить із неба й не забариться покарати грішника чи нагородити праведника. Чесним же людям не подоба ставатися катами своїх ближніх, особливо, коли їхнє тут не мелеться».

Охоронці, які супроводжували галерників, вели їх, холоднокровно виконуючи свій службовий обов’язок, за наказом того, хто, мабуть, не був знайомий із цими злочинцями, і вели вони їх у неволю. А покарання, коли воно відходить від безпосередньої, природної реакції на злочин, від швидкої відповіді на завдану кривду, не дуже до вподоби кожному, хто має шляхетне серце. Святе Письмо розповідає нам про Божий гнів і про ті негайні й грізні покарання, які Він насилав на порушників Його Заповіту, але вічна неволя, нескінченна кара, що ґрунтується на холодних теологічних аргументах про нескінченність гріха й необхідність вічної спокути, — цей принцип викликає відразу у християнства донкіхотівського зразка. Це добре, коли провина спричиняється до її природних наслідків, до гніву Божого або гніву природи, але метою найвищого й завершального правосуддя є прощення. Бог, природа й Дон Кіхот карають для того, щоби дарувати прощення. Кара, після якої відразу не дарується прощення, яка не має на меті виправити кривду, щоб опісля простити кривдника, то не кара, а огидна злоба.