Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Я чудово розумію: ви заперечите мені на це, навівши приклад тих-таки каторжників і нагадавши, як вони відплатили Дон Кіхотові за свободу, яку він їм дарував. Адже як тільки він побачив, що вони звільнилися від своїх ланцюгів, то попросив, аби вони підійшли до нього, і сказавши їм: «Порядні люди завжди складають дяку за добродійство, якого вони дізнали; знов же один із гріхів, що Богові найбільш ненавиден, се невдячність», — він наказав їм узяти ланцюга, від якого він їх визволив, і негайно вирушити до міста Тобосо й постати там перед сеньйорою Дульсінеєю Тобоською. Бідолахи зі страху знову спіткатися зі Святою Германдадою відповіли йому устами Хінеса де Пасамонте, що не можуть виконати цього прохання, але готові проказати за його здоров’я скільки завгодно отченашів та богородиць. Кабальєро розгнівався на непоштиві слова Пасамонте і став йому докоряти. І тоді цей останній підморгнув своїм товаришам і «відійшов із ними трохи поодаль. Як почали ж вони на Дон Кіхота каміння швирґати, то… Дон Кіхот як уже не щитився, як не заслонявся, а кілька каменюк улучило в нього так дошкульно, що впав із коня додолу». І коли він опинився на землі, то один із визволених галерників підбіг до нього, зірвав із його голови мідний таз і трахнув його ним межи плечі разів два чи три, потім зняв із рицаря каптан, який той поверх збруї носив, а «з джури вони зцупили кобеняк і все чисто в нього забрали, що могли».

Ця подія навчає нас, що коли ми визволяємо каторжників, то не повинні наперед сподіватися на їхню вдячність, бо через це наш подвиг утратить усю свою цінність. Якщо ми творитимемо добро лише для того, щоби нам дякували за це, то чого ми можемо сподіватися для себе у вічності? Нам слід робити добрі діла не тільки попри те, що нам від них не буде ніякої користі, а й саме тому, що не чекаємо від них жодної користі для себе. Нескінченна цінність добрих справ ґрунтується на тому, що за життя ніхто не одержує за них належної винагороди, а тому винагороду слід шукати в них самих. Життя надто вбоге, щоб платити за всі ті добрі справи, які в ньому робляться.

Але тут ми бачимо перед собою настільки ж сумну, наскільки й прекрасну картину, бо, показуючи нам земну слабкість кабальєро, Сервантес також показує нам, що він був із плоті й кісток, як і ми, і мусив підкорятися жалюгідним потребам людської недосконалості.

Побачивши себе в такому жалюгідному становищі, Дон Кіхот промовив, звертаючись до свого зброєносця: «Недарма ж то, Санчо, кажуть люди: “Не чекай дяки од репаного мугиряки”. Якби я був тобі повірив і послухався тебе, то не спало б на нас таке безголов’я. Ну, та що сталось, то вже не розстанеться, а біда, мовляли, вчить розуму».

Бідолашний кабальєро, лежачи на землі, відчуває, як слабне його віра. Але зверніть увагу на те, що тут йому на допомогу приходить Санчо, героїчний Санчо, і, сповнений своєї донкіхотівської віри, відповідає своєму панові:

«Тоді ви, мабуть, пане, розуму навчитесь, як я турком стану».

І як добре ти помітив, героїчний Санчо, донкіхотівський Санчо, що твій пан ніяк не може навчитися розуму і зрозуміти, до чого призводять його намагання робити добро і здійснювати справжнє правосуддя!

Чому ж усе-таки галерники побили Дон Кіхота камінням і роздягли його? Тому що вони не були спроможні на вдячність, і здобуття свободи анітрохи не поліпшило їхньої вдачі? Зовсім ні. Коли вони роздягали Дон Кіхота, то тільки тому, що їм потрібен був одяг, і це аж ніяк не свідчило про їхню невдячність, бо вдячність — це одне, а потреби життя — зовсім інше, й у ту мить їхньою найнагальнішою потребою було роздобути собі одяг: чи крадіжкою, чи грабунком, чи хай там як. Зрештою, хто знає, а чи не хотіли вони взяти його одяг собі на пам’ять? А те, що вони побили його камінням? На це також їх могла штовхнути вдячність. Було б гірше, якби вони просто обернулися до нього спиною.

Після того як закінчилася пригода з галерниками, Дон Кіхот пристав на прохання Санчо, який переконував, що їм треба втікати від люті Святої Германдади, погодившись — зовсім не тому, що він її злякався, — поїхати в гори Сьєрра-Морена, де вони влаштувалися на нічліг «між двома бескетами серед густого дуб’я». У ту ніч Хінес де Пасамонте, клятущий каторжник, украв у Санчо віслюка. А потім Дон Кіхот і Санчо знайшли валізу Карденіо, а в ній — цілий стовпчик золотих монет. Від такої знахідки Санчо аж вигукнув: «Дякувати небові, хоч одна приключилася нам зисковна пригода!»