Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Коли Дон Кіхот вирішив, що висвятиться на рицаря від першого, хто йому зустрінеться, то, «заспокоївшись, він рушив далі, даючи волю коневі куди-хотя правити: у тому ж, гадав він, і була вся сила пригодництва». І було добре, що він у це вірив. Його героїчний дух був готовий проявити себе в будь-якій пригоді, в якій Бог визнає за потрібне його перевірити. Як і Ісус Христос, вірним учнем якого завжди вважав себе Дон Кіхот, він вийшов назустріч усім тим пригодам, які могли трапитися йому на його дорозі. Наш божественний Учитель, коли йшов будити від смертельного сну доньку одного зі старших служителів синагоги, затримався на короткий час для того, щоб оздоровити жінку, в якої була кровотеча. Найнагальнішим завжди є те, що ми бачимо тут і тепер: у межах тієї хвилини, яка швидко минає, і в тому обмеженому місці, де ми перебуваємо, воно — наша вічність і наша нескінченність.

Отже, наш рицар дозволив своєму коневі нести його навмання будь-якими стежками життя. Хіба це мало якусь вагу, якщо його героїчна душа завжди залишалася однаковою й незламною? Він виїхав у світ для того, щоби виправити ті порушення справедливості, які могли йому трапитися, але в нього не було ні попереднього плану, ні якоїсь програми реформування світу. Він ставив собі за мету не запровадити який-небудь заздалегідь обміркований порядок, а жити таким життям, яким жили мандрівні рицарі; він узяв собі за взірець людські житія, створені та розказані мистецтвом, а не системи, сконструйовані та пояснені якоюсь наукою. До цього також треба додати, що тоді ще не було тієї науки, яку ми сьогодні називаємо соціологією, аби якось її назвати.

І ми також повинні бачити в цьому дозволі коневі нести його, куди заманеться, вияв глибокого смирення та послуху задумам Бога. Він не обирав, як це зробила б людина марнославна й пихата, в яких пригодах брати йому участь, не мав наміру зробити те або те, а був готовий зітнутися з будь-якою прикрою несподіванкою, що постане перед ним на перехрестях доріг, а оскільки інстинкт тварин залежить від божественної волі більш безпосередньо, аніж наша незалежна думка, то він дозволив, щоб його кінь показував йому шлях. Так само й Іньїґо де Лойола, коли вирушив назустріч своїм славним пригодам, про які ми вже згадували, довірився натхненню свого коня.

Те, що Дон Кіхот отак підкорився промислу Бога, — це одна з тих речей у його житті, перед якою ми повинні почувати найбільший захват. Його послух був досконалим, бо він був сліпим, бо йому ніколи не спадало на думку зупинитися й запитати себе, а чи не буде принизливо для його гідності взяти участь у пригоді, яка перед ним поставала; він віддавався на ласку долі, як, за словами Лойоли, повинна піддаватися плину подій кожна людина, настроєна на досконалий послух, — так піддається рухам людської руки костур або «невеличке розп’яття, що дозволяє обернути себе в протилежний бік без жодних труднощів».

«Їде ото наш новоявлений рицар та й промовляє до себе такими словами: “Немає найменшого сумніву, що в прийдешні часи, коли об’явиться світові правдива історія моїх голосних подвигів…”», і промовляє ще багато інших слів, що їх, як розповідає нам Сервантес, промовляв, звертаючись сам до себе, Дон Кіхот, чиє божевілля було завжди спрямоване до однієї мети: до намагань обезсмертити своє ім’я і здобути собі вічну славу, щоб у майбутньому хтось написав його правдиву історію. Прагнення обезсмертити своє ім’я і здобути вічну славу для нього було в якомусь розумінні найбільшим гріхом його славних діянь, їхньою глибоко людською підосновою. Втім, цей глибинний гріх водночас надавав йому такої природності, такої привабливої людяності! Кожне героїчне або святе життя завжди минало в пошуках слави, короткочасної або вічної, земної або небесної. Не вірте тим, котрі запевняють вас, що вони шукають добра задля самого добра, без надії на винагороду: якби це було справді так, то їхні душі були б, як тіла без ваги, були б чистими видимостями. Для того, щоб людський рід зберігався й розмножувався, нас було наділено інстинктом і почуттям любові між чоловіком і жінкою, а для того, щоб він міг збагатити себе великими діяннями, нам було дароване прагнення слави. Надлюдське досконалості торкається внутрішньо людського і в нього занурюється.

І серед тих дурниць, які говорив, розмовляючи сам із собою, наш славний рицар під час свого першого виїзду у світ, першою можна назвати спогади про принцесу Дульсінею і думки про Славу, через яку він мав прикрість ту принцесу покинути, та нарікання на ту ж таки Славу, що завдала йому такого великого горя, примусивши розлучитися зі своєю прекрасною коханою. Слава дозволяє себе здобути, але й вимагає тяжких трудів, і наш добрий ідальґо, нетерплячий, як і кожен новік, укидався в розпач через те, що він цілий день проїхав даремно, бо «не траплялось йому по дорозі нічого, вартого згадки». Але ти марно впадав у розпач, добрий кабальєро: героїзм полягає в тому, щоби відкритися перед приємною можливістю тих подій, які нас можуть спіткати, а не в тому, щоби намагатися спричинити їх силоміць.