Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Чи не хотів би він чогось попоїсти…

«А зажив би дечого, — сказав Дон Кіхот, — гадаю, що се було б і геть-то до речі… Тільки мерщій несіть, бо як живота не вгонобиш, то ані труду ніякого, ані зброї не підіймеш».

І він попоїв, а почувши, коли їв, як кілька разів задуднів у свою дудочку, увійшовши до корчми, холощій кабанців, «остаточно впевнився, що прибув до пишного замку, де його зустрічають із музикою, і що тріска — то форель, черствий хліб — пшенична булка, а ті дві блудяжки — двірські дами, а корчмар — кастелян, отже, недарма повзяв він намір у світ рушити, недарма виїхав зі своїх володінь». І він мав цілковиту слушність сказати собі, що немає нічого неможливого для того, хто має віру, і ніщо так, як віра, не підсолоджує й не пом’якшує найгіркіший і найчерствіший хліб.

«Одне тільки його муляло, що він не дістав досі висвяти на рицаря, то й не має ще повного права шукати якоїсь пригоди, поки його не приймуть до рицарського стану». І він вирішив здобути цю посвяту.

Отже, Алонсо Кіхано хоче одержати своє рицарське хрещення як Дон Кіхот. І тому падає навколішки перед корчмарем і просить, аби той висвятив його в рицарі, пообіцявши вартувати всю ту ніч при зброї в каплиці замку. І корчмар, «хотівши добре побавитись тієї ночі, надумав потурати всім його примхам», з чого можна зробити висновок, що він належав до тих людей, котрі дивляться на світ як на театральну виставу, що й не дивно, адже все його життя минало посеред тих, котрі приходили та відходили. Як може не здаватися виставою світ тому, хто живе в оселі, в якій ніхто надовго не оселяється? Потреба відсторонитися від людини, яку ми майже не знаємо і з якою майже не спілкуємося, спонукає нас шукати приводу посміятися з неї.

Корчмар був чоловіком, який чимало мандрував світом, утинаючи різні витівки та навчаючись розуму. І такий він був битий жак, що коли Дон Кіхот сказав, що не має ні шеляга, бо ніде в романах не читав, аби мандровані рицарі мали при собі дзвінку монету, відповів, що той помиляється: «Хоч у романах про те й не пишеться, бо автори не вважають за конечне згадувати про такі прості й потрібні в дорозі речі, як гроші або чисті сорочки, однак це зовсім не значить, що в рицарів їх не було; навпаки, йому достеменно відомо, що всі мандровані рицарі, про яких понаписувано цілі стоси книг, мали про всяк случáй добре натоптані гаманці; брали вони з собою і сорочки білі, і слоїки з мастю — рани гоїти». Вислухавши таку мову, «Дон Кіхот пообіцяв так усе достоту вчинити, як радив йому кастелян», бо його божевілля було вельми раціональне, а немає такого божевілля, яке не відступало б на згадку про гроші.

Але хіба священик не живе з церковних прибутків? — можете ви запитати. То чом би й героєві не жити зі своїх героїчних подвигів? Гроші й чисті сорочки! Нечистоти реальності! Атож, це нечистоти реальності, але такі нечистоти, до яких герої мусять прилаштовуватися. Іньїґо де Лойола також намагався жити як справжній кабальєро, що прагне до божественного, і щоразу, коли одужував від якоїсь хвороби, повертався до своїх суворих звичок і невибагливого життя, «але зрештою тривалий досвід і гострий біль у шлунку, який часто йому допікав, — розповідає нам його історик у книзі І, розділі IX, — а також суворі погодні умови, бо це було в середині зими, дещо пом’якшили його нескорену й невблаганну вдачу, і він піддався на вмовляння своїх шанувальників і друзів, які порадили йому вдягати коротку куртку з грубого необробленого сукна, щоби захистити своє тіло від холоду, а голову накривати шапчиною з того самого сукна».

Відразу по тому Дон Кіхот стає на цілонічну варту в подвір’ї корчми, у світлі місяця та під поглядами цікавих. А тим часом одному погоничеві заманулося напоїти своїх мулів, і він скинув із жолоба бойове спорядження Дон Кіхота, адже коли ми напуваємо свою худобу, то завжди прибираємо все те, що може перешкодити їй дотягтися до води. Але у відповідь на свої зухвалі дії дістав могутній удар списом, який вибив із нього дух. Те саме сталося і з другим погоничем, який повторив спробу першого. Тоді інші погоничі стали жбурляти в кабальєро камінням, а той кричав на них, обзиваючи їх «голодранцями» та «підлими гультіпаками», і виголошував свої прокльони «з таким палом і завзяттям», що, зрештою, нажахав їх усіх. Отже, вкладайте всю душу у свої крики, обзивайте з усім палом і завзяттям голодранцями та підлими гультіпаками погоничів, які відкидатимуть геть спорядження вашого ідеалу, щоби напоїти своїх мулів, і вам пощастить нажахати їх.