Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Тож корчмар, боячись за своїх інших постояльців, скоротив церемонію нічного вартування, приніс книгу, в яку «записував сіно та ячмінь, що погоничам на мулів видавав, і знов вернув до Дон Кіхота в супроводі тих двох молодиць та хлопчика, який тримав недогарок свічки». Він поставив Дон Кіхота навколішки, промугикав щось подібне до молитви, яку нібито вичитав зі своєї видаткової книги, а потім дав йому доброго потилишника і ляснув його по спині плазом меча. Книга, в яку він записував видатки на сіно та ячмінь, послужила йому за ритуальну Євангелію, а коли Євангелія перетворюється на чистий ритуал, то будь-яку книгу можна назвати нею. Одна з молодиць, Похожала, уродженка Толедо, приперезала йому меча, побажавши успіху в битвах, і він попросив, аби віднині вона називала себе донья Похожальська, а друга дівчина, Вітрогонка, родом з Антекери, «прип’яла йому остроги, і в нього була з нею майже така сама розмова, як і з першою». І він поїхав далі, а корчмар не став навіть вимагати з нього плати за нічліг.

Отже, Дон Кіхота висвятив у рицарі шахрай, якому набридло гасати по світу й відверто грабувати людей і який тепер воліє здобувати собі засоби для прожитку, непомітно обкрадаючи подорожніх, і дві повії, яких він підвищив до рангу шляхетних панянок. Ось такі люди привели його у світ безсмертя, до якого нібито можна потрапити лише за допомогою каноніків та поважних священнослужителів. Гулящі дівчата, Похожала та Вітрогонка, дали йому їсти; вони оперезали його мечем і прип’яли йому остроги, показавши себе перед ним послужливими й смиренними. Постійно принижувані у своєму фатальному ремеслі, просякнуті власного жалюгідністю і не маючи навіть тієї бридкої гордості, яка буває іноді притаманна людям, що хизуються своїм падінням, вони були облагороджені Дон Кіхотом і піднесені ним до рангу шляхетних дам. То була перша несправедливість світу, яку виправив наш кабальєро, і хоч він потім виправив їх ще багато, цей світ і досі залишається несправедливим. Бідолашні жінки, які дуже просто, без цинічного хизування, схиляють голови перед необхідністю пороку та брутальністю чоловіка і, щоби заробити собі на хліб, погоджуються на безчестя! Нещасні охоронниці чужої доброчесності, перетворені на стоки для хоті, що застоювалася б і забруднювала інших, якби вони не давали їй витекти! Вони першими прийняли й оцінили шляхетного безумця: вони оперезали його мечем, вони прип’яли йому остроги, і з їхніх рук він виїхав на дорогу слави.

І це нічне вартування, хіба воно не нагадує нам вартування мандрівного рицаря Христа, Іньїґо де Лойоли? Також Іньїґо напередодні Різдва 1522 року став на варту біля вівтаря Святої Діви Монтсерратської. Послухаймо, що розповідає про це отець Ріваденейра (книга І, розділ IV): «Прочитавши у своїх рицарських книгах, що нововисвячені рицарі мають звичай нести збройну варту, він як нововисвячений рицар Христа захотів у духовний спосіб наслідувати цей шляхетний звичай і стати на варту зі своєю скромною і, на перший погляд, слабкою зброєю, але насправді міцною і могутньою, якою він озброївся проти ворога нашої природи, і почасти навстоячки, а почасти навколішки він простояв усю ніч перед образом Богородиці, всім серцем рекомендуючи себе їй, гірко оплакуючи свої гріхи й обіцяючи, що надалі житиме цілком іншим життям».

Дон Кіхот покинув корчму і, згадавши про поради мізковитого корчмаря, вирішив повернутися додому, запастися там усім необхідним для подорожі й узяти зброєносця. Він не був йолопом, він був безумцем, який не нехтував науку реальності.

І коли він повертався додому, щоби запастися всім необхідним, то почув голоси, які долинали з лісу, поїхав туди й побачив селянина, що бив хлопця, голого по пояс, обкладаючи його лайкою за кожним ударом. І коли наш кабальєро побачив таку картину, його дух обурився, й він накричав на селянина, який бив слабшого від себе, що не міг захиститися, й запропонував йому зітнутися в битві з ним, назвавши те, що той робив, підлим боягузтвом.

— Це мій наймит, — чемно пояснив йому знущальних і став розповідати, як у того пропадають вівці з отари, а коли він береться його за це карати, то наймит каже, що він його б’є, бо не хоче платити йому його чесно зароблені гроші.

«Як ти смієш, хамлюго, казати при мені, що він бреше! — гукнув Дон Кіхот. — Присягаю на сонце святе, що над нами світить, так і прошию тебе наскрізь оцим-о списом! Заплати йому без жадної відмовки, а ні, то Богом живим божуся, на місці трупом тебе покладу! Зараз же одв’яжи його!»