Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Тож Дон Кіхот поїхав собі далі тією дорогою, яка була до вподоби його Росинантові, бо кожен, у чиїх грудях живе відчуття високого обов’язку, не може не знайти дороги до вічної слави. Так і Іньїґо де Лойола, коли, їдучи з Монтсеррата, розлучився з мавром, із яким сперечався, вирішив довірити своєму коневі, на якому він їхав, вибір своєї дороги та свого майбутнього. Й отак їдучи, Дон Кіхот зустрівся з чималим гуртом толедських купців, які прямували до Мурсії, щоби накупити там шовку. І здибавши тих купців, наш кабальєро побачив перед собою нову пригоду й постав перед ними, як розповідає нам Сервантес, і зажадав, аби вони визнали — зажадав від купців! — що «в цілому світі немає красуні над володарку Ламанчі, незрівнянну Дульсінею Тобоську!»

Дріб’язкові серця, які вимірюють велич людських учинків лише ницими вигодами плоті або спокоєм зовнішнього життя, були схильні похвалити намір Дон Кіхота примусити багатія Лантуха заплатити своєму наймитові зароблені ним гроші або допомогти вбогим, однак вони не бачать нічого, крім чистого божевілля, в його бажанні вимагати від торговців, аби вони почали вихваляти красу Дульсінеї Тобоської, якої вони ніколи увіч не бачили. І ця пригода є, безперечно, однією з найбільш донкіхотських пригод Дон Кіхота, тобто однією з тих, які найвище підносять серця людей, ушляхетнених його божевіллям. У цьому випадку Дон Кіхот готовий битися не за те, щоби допомогти вбогим, не за те, щоби захистити скривджених, і не за те, щоби покарати несправедливість, а за те, щоби завоювати духовне царство віри. Він хотів показати тим людям, чиї надміру чутливі до дзеленчання монет серця були спроможні споглядати лише матеріальне царство багатства, що існує царство духовне й у такий спосіб привести їх до свободи навіть усупереч їхній волі.

Купці не виконали його вимогу відразу й, не схильні поступатися так легко, звичні до всіляких вивертів, відмовилися визнавати красу Дульсінеї, пославшись на те, що вони ніколи її не бачили. І тут Дон Кіхот досягає вершини своєї донкіхотської логіки й вигукує:

«Якби я вам її показав, то невеликою було б із вашого боку заслугою засвідчити очевидну істину! Вся сила в тому, щоб ви, не бачивши, повірили, визнали, ствердили і присягли того боронити».

Дивовижний Кабальєро Віри! Яким глибоким її відчуттям він наділений! Він був вірним сином свого народу, який також із мечем у правій руці та з Христом у лівій вимагав від далеких народів визнати віру, якої вони не знали. Щоправда, іноді він змінював руки й підіймав угору меча, завдаючи ударів розп’яттям. «Неотесами й пустоплясами» слушно назвав Дон Кіхот толедських купців, бо чи можна уявити собі більшу неотесаність та пиху, аніж відмовитися повірити, визнати, ствердити й боронити красу Дульсінеї, не бачивши її? Але вони, несхильні до віри, затялися на своєму і, як ото юдейські впертюхи, що вимагали від Господа знаків, просили, щоб кабальєро показав їм «якусь парсуну тієї дами, хай навіть із пшеничину завбільшки», додаючи до впертості злість та блюзнірство.

Вони вчинили святотатство, припустивши неможливе про Дульсінею, зорю, яка освітлює нам стежки цього ницого життя, порадницю в нашому горі, джерело, з якого бризкає наша сила й енергія і в якому зароджуються наші високі поривання, про ту, завдяки кому стає стерпним наше життя й наповнюється життям смерть. Вони набралися нахабства припустити, що вона може бути «на одне око крива, а з другого їй ропа тече.

— Нічого такого з неї не тече, підла шельмо! — закипівши гнівом, гукнув Дон Кіхот. — Нічого з неї не тече такого, як ти кажеш, її біле, як лебединий пух, личко точить із себе амбру та мускус, і зовсім вона не крива й не горбата, а струнка, як веретенце в горах Ґвадаррами».

— Нічого з неї не тече, нічого з неї не тече! — повторимо за ним ми всі. — Нічого з неї не тече, нічого з неї не тече, ви, підлі гендлярські душі! Нічого з неї не тече, крім амбри та мускусу, які точить її біле, мов лебединий пух, личко! Амбра спливає з очей слави, якими вона на нас дивиться, ви, мерзенні гендлярські виродки!

І щоби примусити їх заплатити за таке велике блюзнірство, Дон Кіхот наставив списа й «ринувся на розмовника з такою скаженою люттю, що якби Росинант не спіткнувся ненароком і не впав серед дороги, набіг би необачний купець лиха».

Але Дон Кіхотові довелося випробувати своїми ребрами твердість матері-землі: то було його перше падіння. «Кінь упав, а вершник далеченько по землі покотився. Силкувався підвестись, та не міг — морочливо було з тим списом, щитом, острогами, шоломом, з усім важенним обладунком». Отже, опинився ти на землі, мій сеньйоре Дон Кіхоте, бо поклав надто великі надії на власну силу та на силу тієї шкапи, чиєму інстинктові ти довірив обирати свою дорогу. Твоя самовпевненість тебе згубила: віра в те, що ти є сином своїх діянь. Ти покотився по землі, мій бідолашний ідальґо, а на ній твоя зброя і твій обладунок радше заважають тобі, ніж допомагають. Але це не має значення, бо твоїм тріумфом завжди було наважуватися, а не досягати успіху. Та перемога, яку вважають перемогою гендлярі, була б негідною тебе; твоя велич полягає в тому, що ти ніколи не визнаєш своєї поразки. Мудрість серця, а не наука голови — це вміти бути переможеним і здобувати вигоду зі своєї поразки. Насправді сьогодні зазнали поразки толедські купці, а ти здобув славу, наш шляхетний кабальєро.