Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Убогий і винахідливий ідальґо не шукав для себе ні скороминущої вигоди, ні якоїсь втіхи для свого тіла, а шукав лише вічного імені й вічної слави, таким чином віддаючи перевагу своєму імені перед собою самим. Він підкорив себе власному уявленню про вічного Дон Кіхота, про ту пам’ять, яку він по собі залишив. Хто втрачає душу, здобуває, — так сказав Ісус [26] Дещо змінена версія глави з Івана 12, 25. : тобто той здобуде свою власну, втрачену, душу, а не якусь іншу. Алонсо Кіхано [27] Алонсо Кіхано — справжнє ім’я Дон Кіхота, про яке читач дізнається наприкінці II тому. втратив здоровий глузд, аби здобути його в Дон Кіхоті: здоровий глузд, осяяний блиском слави.

«Неборака бачив уже в думці, як за правицю його потужну вінчають його щонайменше на трапезонтського цісаря; розкошуючи без міри цими принадними мріями, заходився він мерщій заміри свої до діла доводити». Він не був лише мрійником, який міг би задовольнитися мріями та спогляданнями, а відразу перейшов від мрій до того, щоб утілити їх у дійсність. «Поперед усього вичистив прапрадідну зброю», бо мав намір виїхати в невідомий йому світ і там битися предківською зброєю, що «вже бозна-відколи занедбана в кутку валялася і добре іржею та цвілизною взялася». Отже, він почистив зброю,

і виготовив собі шолом, приладнавши картонний начілок до шишака, і ви знаєте, як він потім випробував його, а потім не захотів повторити випробування, тим довівши, що його божевілля не було позбавлене здорового глузду. А тоді пішов оглянути свою шкапу й звеличив її очима своєї віри, і дав їй ім’я. А потім нагородив новим ім’ям і себе самого, як і годилося для його внутрішнього оновлення: назвав себе Дон Кіхотом і з цим ім’ям здобув собі вічну славу. І він зробив дуже добре, змінивши собі ім’я, бо дуже малим коштом став справжнім ідальґо, якщо ми погодимося з доктриною вже згаданого дона Уарте, який пояснює в уже цитованому тут творі: «Той іспанець, який винайшов це слово “ідальґо”, дав зрозуміти…, що люди народжуються двома способами. Один — природний, при якому всі ми рівні, а один — духовний. Коли людина робить якийсь героїчний учинок, або здійснює великий подвиг, або виявляє дивовижну доблесть, тоді вона народжується знову і здобуває собі інших, ліпших батьків, і втрачає те буття, яке мала доти. Учора вона називала себе сином Педро й онуком Санчо, тепер називає себе сином своїх діянь. З тієї самої причини, з якої виникло кастільське прислів’я, яке стверджує, що кожен є сином своїх діянь, і з якої Святе Письмо людей добрих і доброчесних називає чимось, а порочних і грішних — нічим, й утворилося іспанське слово hijodalgo (син чогось), яким сьогодні позначають нащадка людини, що зробила якесь незвичайне і добре діло…» І саме в такий спосіб Дон Кіхот, що був нащадком себе самого, народився духовно, коли вирішив поїхати в пошуках пригод і вигадав собі нове ім’я для тих подвигів, які він мав намір учинити.

А після цього він знайшов даму для того, щоб у неї закохатися. І в óбразі Альдонси Лоренсо, «що він у неї був якийсь час закоханий, хоч вона про те, здається, не знала й не дбала», він утілив Славу й назвав її Дульсінеєю Тобоською.

«Отож, ні слова нікому про задум свій не сказавши, встав він раз якось перед світом (а діло було в місяці липні, як саме гарячі дні стояли) і так, щоб ніхто не бачив, узяв на себе повний обладунок, сів на Росинанта… і виїхав задвірками в чисте поле, радий та веселий, що як то щасливо складаються з самого початку його справи». Ось так, сам-один, ніким не побачений, задвірками, ніби той, хто вчинив щось заборонене й мусить ховатися, виїхав він у світ. Дивовижний приклад смирення! Тут ідеться про те, що крізь будь-які двері можна виїхати у світ, і коли хтось готується до подвигів, то жодні двері не зупинять його на цьому шляху.

Але незабаром до його свідомості дійшло, що він не висвячений на рицаря, і тоді він, як завжди, вірний традиції, «вирішив, що висвятиться від першого, хто в мандрах йому зустрінеться». Бо він виїздив у світ не для того, щоби скасувати хай там який закон, а для того, щоби домогтися виконання законів рицарства та справедливості.

Чи не нагадує нам це виїзд у світ іншого рицаря, рицаря Христового Воїнства, Іньїґо де Лойоли? Він-бо у свої юні роки досяг «переваги над усіма своїми ровесниками і здобув славу сміливця та вельми вправного воїна», був «чоловіком надзвичайно цікавим і залюбленим у світські романи про пригоди рицарів», та після свого поранення у Памплоні — іще на самому початку свого навернення, ще «переживаючи великі муки марнолюбства та спокусу марнотної слави», ще до наміру податися в Італію, — прочитав житіє Христа та житія святих угодників — і йому захотілося наслідувати ті їхні подвиги. І тоді одного ранку, не зваживши на вмовляння своїх братів, «він вирушив у дорогу в супроводі двох слуг» і розпочав життя пригод, присвячених Христові, «зосередивши від самого початку всю свою увагу та всі свої зусилля на тому, щоб учиняти великі й дуже тяжкі діяння…, і то не з будь-якої іншої причини, а лише з тієї, що святі угодники, яких він обрав собі за взірець і приклад, ішли саме такою дорогою». Так нам розповідає про нього отець Педро де Ріваденейра [29] Отець Педро де Ріваденейра (Pedro de Ribadeneira, 1527–1611) — єзуїт, автор книги «Житіє Ігнатія Лойоли» (Vita Ignatii Loiolae), яку написав 1572 року (перекладена іспанською 1583 року). у І, III та X розділах книги першої свого «Житія блаженного отця Ігнатія де Лойоли». Опублікований кастільською мовою 1583 року, цей твір був однією з книжок, що складали бібліотеку Дон Кіхота — а отже, він її прочитав, — й однією з тих, що їх парох і цирульник, пильно переглянувши ту бібліотеку, незаслужено вкинули у вогонь: мабуть, лише тому, що не звернули на неї особливої уваги, бо якби парох її помітив, то поставився б до неї з належною шанобливістю. А переконливим доказом того, що парох її не помітив, є той факт, що Сервантес про неї не згадує.