Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Зверніть увагу на те, що він вийшов у світ і розпочав свою спасенну діяльність лише тоді, коли його вік наблизився до п’ятдесяти років, тобто коли він увійшов у період досконалої зрілості життя. Тобто його божевілля не розквітло доти, доки його здоровий глузд і його доброта остаточно не визріли. Це не був хлопчак, який по-дурному й наосліп вибігає на мало знайому йому дорогу, а розумний і розважливий чоловік, що обирає божевілля, перебуваючи у стані цілковитої зрілості свого духу.

Бездіяльність і нещасливе кохання, про яке я говоритиму пізніше, надихнули його на читання рицарських романів, якому він віддався «з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання. І так він до того діла прилюбився та присмоктався, що не один морг орної землі продав, аби книжок рицарських до читання собі накупити», бо не хлібом єдиним живе людина. І втішав своє серце подвигами та героїчними діяннями тих доблесних рицарів, які, відмовившись від тлінного скороминущого життя, присвятили себе пошукам слави, яка живе вічно. Прагнення до слави стало тією головною пружиною, що штовхнула його на ту дорогу, яку він для себе обрав.

«І з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох — і зсунувся бідаха з глузду». У тому, що стосується висихання мозку, дон Уарте, про якого я вже згадував, розповідає нам у першому розділі свого трактату, що для розуміння потрібно, «аби мозок був сухий і складався з витончених і делікатних частин», а щодо втрати глузду, то він нагадує нам про те, що Демокріта з Абдер [24] Демокріт з Абдер (460–370 до н. е.) — давньогрецький філософ-атоміст. вважали божевільним, коли на старості років той утратив гостроту уяви, внаслідок чого став робити та говорити такі дивні речі, що все місто Абдери стало дивитися на нього як на божевільного. Та коли Гіппократ [25] Гіппократ (460–377 до н. е.) — давньогрецький лікар, реформатор античної медицини. прийшов, аби оглянути Демокріта й призначити йому лікування, то дійшов висновку, що перед ним «наймудріший з усіх людей, яких будь-коли доводилося бачити», а безумцями та божевільними є ті, хто послав його лікувати. Але Демокрітові тоді пощастило, додає дон Уарте, бо коли він розмовляв із Гіппократом, то «протягом того короткого часу вони обговорювали теми, що належали до сфери раціонального мислення, а не лежали в царині уяви, яка в нього й справді була ушкоджена». Приблизно те саме відбувалося й у житті Дон Кіхота, бо коли люди чули, як він розмовляє про речі раціонального плану, всі вважали його чоловіком дуже розважливим і цілком розумним, та коли розмова переходила у сферу уяви, що була в нього ушкоджена, то всі захоплювалися його божевіллям, яке й справді було гідне захвату.

«І зсунувся бідаха з глузду». Задля нашого добра він із нього зсунувся: задля того, щоби залишити нам вічний приклад духовної щедрості. Якби він не втратив глузду, чи поводився б він так героїчно? В ім’я свого народу він приніс найбільшу жертву: він пожертвував своїм глуздом. Його фантазія наповнилася чудовими навіженствами, і йому здавалося правдою те, що було лише красою. І він вірив у це такою живою вірою — вірою, яка здатна чудеса творити, — що вирішив робити так, як підказувала йому його божевільна уява, а отже, через віру перетворити свої марення на дійсність. «Збожеволів він отак до послідку, і вроїлася йому в голову дивочна думка, яка жодному шаленцеві доти на ум не спливала: що йому випадає, мовляв, і подобає, собі на славу, а рідному краєві на пожиток, статися мандрованим рицарем, блукати світами кінно й оружно, шукати пригод і робити все те, що робили, як він читав, мандровані рицарі, — тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє несмертельною славою». Окрити ймення своє несмертельною славою — було головною метою його діяння; причому він поставив свою славу на перше місце, а служіння рідному краєві — на друге. А що він, власне, мав на увазі, говорячи про свою славу? І що то була за слава, якою тоді, власне, була сповнена наша Іспанія? Хіба під нею розуміли щось інше, як розширити в просторі і продовжити в часі свою особистість? Хіба вона означала щось інше, крім традиції, в якій ми повинні були жити й у такий спосіб не помирати? Таке тлумачення може здатися егоїстичним, адже достойнішим і чистішим уявляється бажання насамперед служити рідному краєві, якщо вже не обмежити свої зусилля лише пошуками Царства Божого та Божого правосуддя, пошуками, якими керувала б лише любов до добра. А втім, ні людські тіла не можуть відірватися від землі, бо таким є закон їхнього існування, ні людські душі не можуть порушити закону духовного тяжіння, закону любові до себе самого й бажання домагатися честі і слави. Фізики стверджують, що закон падіння — це закон взаємного тяжіння, коли притягуються одне до одного камінь, який падає на землю, і земля, на яку він падає, у відношенні, обернено пропорційному до своєї маси, і так само існує взаємне притягування між людиною й Богом. І якщо Він притягує нас до себе своїм нескінченно могутнім тяжінням, то й ми притягуємо його до себе. Його небо відчуває нашу силу. І Він є для нас, перед усім і понад усім, вічним Творцем безсмертя.