Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Вирушай у похід сам-один. Усі інші самітники йтимуть із тобою поруч, хоч ти їх і не бачитимеш. Кожному здаватиметься, що він іде сам, але всі ви разом утворите священний батальйон: батальйон священного й нескінченного Хрестового походу.

Ти не знаєш, мій добрий друже, як усі самітники, не знайомлячись один з одним, не дивлячись в очі один одному, не знаючи імен один одного, подають один одному руки, вітають один одного, вихваляють і ганьблять один одного, перешіптуються між собою і йдуть поруч один з одним. Й усі вони — втікають від Гробу.

Ти не належиш до тих, котрі скніють у нічліжці, ти належиш до батальйону вільних хрестоносців. Чому ж тоді підкрадаєшся до стін нічліжки і намагаєшся підслухати, що вони там кудкудакають? Не роби цього, мій друже, не роби! Коли ти проходиш поблизу від нічліжки, затуляй собі вуха, промовляй своє слово і прямуй уперед, до Гробу. І нехай у цьому слові бринить уся твоя спрага, весь твій голод, уся твоя туга, уся твоя любов.

Якщо ти хочеш жити ними, то живи для них. Але в такому разі, мій бідолашний друже, ти помреш.

Я пам’ятаю того розпачливого листа, якого ти мені написав, коли був готовий здатися, відступити, приєднатися до якогось братства. Я тоді зрозумів, як тяжко гнітила тебе твоя самотність, та сама самотність, що повинна бути твоєю втіхою і твоєю опорою.

Ти тоді підійшов до найжахливішого, до найрозпачливішого; ти опинився на самому краю провалля своєї згуби; ти дійшов до того, що став сумніватися у своїй самотності, ти дійшов до того, що став вірити в товариство. «Хіба це не тяжка помисливість, — писав ти мені, — не плід гордині, самозакоханості, а може, й бéзуму — вірити в те, що ти цілком самотній? Бо ж я, коли спокійний, бачу себе в товаристві, відчуваю сердечні потиски рук, чую підбадьорливі голоси, слова співчуття, й усе це незаперечно засвідчує, що я не сам-один, що не самотній». І в такому дусі ти міркував і далі. І я побачив тебе тоді одуреним і пропащим, побачив, що ти втікаєш від Гробу.

Не обманюй себе під час нападів твоєї лихоманки, в агонії твоєї спраги, у тривожній непевності твого голоду: ти самотній, ти вічно самотній. Укусами є не лише те, що відчуваєш саме як укуси: укусами є також те, що здається тобі поцілунками. Тебе освистують і ті, що тобі аплодують, тебе намагаються затримати у твоєму поході до Гробу й ті, що кричать тобі: «Уперед!». Затули собі вуха. І насамперед вилікуйся від жахливої схильності, яка, хоч би як енергійно ти від неї відмахувався, повертається до тебе з настирливістю мухи: вилікуйся від звички турбуватися про те, яким ти здаєшся іншим. Нехай тебе турбує тільки те, яким тебе бачить Бог, якої Він про тебе думки.

Ти самотній і набагато самотніший, аніж тобі здається, але, навіть перебуваючи в такому стані, ти лише в дорозі до справжньої самотності, самотності цілковитої й абсолютної. Абсолютна, цілковита і справжня самотність — це коли ти не перебуваєш навіть у товаристві себе самого. І ти не станеш справді абсолютно й цілковито самотнім доти, доки не звільнишся від себе самого, наблизившись до Гробу. Оце й буде свята самотність!

* * *

Усе це я сказав своєму другові, й він відповів мені довгим листом, що був наповнений люттю й розпачем, і в ньому були такі слова: «Усе те, що ти мені радиш, — це дуже добре, це справді добре й вельми непогано, але чи не здається тобі, що, замість вирушати на пошуки Гробу Дон Кіхота й визволяти його від бакалярів, парохів, цирульників, каноніків та дуків, ми мали б вирушити на пошуки Гробу Господнього й визволити його з-під влади тих, хто вірує, і тих, хто не вірує, від атеїстів і деїстів, які його захопили, і сподіватися там, біля визволеного Гробу, волаючи в найглибшому розпачі, виливаючи у сльозах своє серце, що Бог воскресне й порятує нас від тієї нікчемності, в яку ми всі провалилися?»

Ми нічого не знаємо про народження Дон Кіхота, нічого не знаємо ні про його дитинство, ні про його юність, ані про те, як формувався дух Кабальєро Віри, в якому божевілля поєдналося з гострим розумом. Ми нічого не знаємо про його батьків, нічого не знаємо про його походження, ні про його знатність, ані про те, яке місце посідали в його свідомості краєвиди ламанчської рівнини, на яку він нерідко виїздив полювати; ми нічого не знаємо про те, як впливало на його душу споглядання пшеничних полів, поцяткованих яскравими квітами маку та гвоздик; ми нічого не знаємо про те, як він жив у свої молоді роки.