Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

«Що ти хочеш усім цим сказати?» — не раз запитував мене ти. І я тобі щоразу відповідав: «А хіба я знаю?»

Ні, мій любий друже, ні! Я просто не знаю, щó означають багато з тих станів мого духу, про які я тобі розповідаю, а якщо про них хтось і знає, то не я. Хтось перебуває всередині мене, і саме він мені їх диктує, саме він про них розповідає. Я просто підкоряюся йому й не намагаюся ні побачити його обличчя, ні довідатися його імені. Я лише знаю, що якби я побачив його обличчя і якби він назвав мені своє ім’я, то я помер би для того, щоби жив він.

Мені соромно, що я кілька разів намагався вигадувати істот, персонажів із роману для того, щоб укласти в їхні уста те, що я не наважувався укласти у свої власні, і примушував їх казати ніби жартома те, до чого я ставлюся щонайсерйозніше.

Ти мене знаєш, і тобі добре відомо, який я далекий від того, щоб умисне шукати парадокси, екстравагантні та незвичайні висловлювання, хоч би що там про мене думали якісь йолопи. Ти і я, мій добрий друже, мій єдиний справжній друже, часто розмовляли наодинці про те, щó означає справжнє божевілля, і не раз обговорювали слова ібсенівського Бранда [18] Так звали головного героя однойменної п’єси (1866) Генріка Ібсена (Henrik Johan Ibsen, 1828–1906), одного з найулюбленіших авторів Унамуно. , сина К’єркеґора, який сказав, що божевільний той, хто самотній. І ми також дійшли з тобою згоди в тому, що будь-яке божевілля перестає бути божевіллям, коли стає колективним, коли воно стає божевіллям усього народу, а може, навіть усього людського роду. Тією мірою, якою галюцинація стає колективною, стає популярною, стає суспільною, вона перестає бути галюцинацією й перетворюється на реальність, тобто стає такою характеристикою, що перебуває вже зовні, довкола кожної окремої особи з тих, кому вона притаманна. І ти, і я дійшли цілковитої згоди в тому, що передавати масам, передавати народові, передавати нашому іспанському народові треба якесь божевілля, божевілля когось з його членів, що є божевільним, але божевільним по-справжньому, а не жартома. Божевільним, але не дурним.

Ти і я, мій добрий друже, з обуренням таврували те, що тут називають фанатизмом і що, на наше лихо, фанатизмом не є. Ні, не потрібно вважати фанатизмом те, що регламентують, і стримують, і спрямовують у певне річище бакаляри, парохи, цирульники, каноніки та дуки; не можна назвати фанатизмом те, що виступає під прапором логічних формул, те, що має певну програму, те, що ставить перед собою певну мету на завтрашній день, те, що будь-який оратор може піднести людям у вигляді тривалої й методично організованої промови.

Одного разу — ти пам’ятаєш? — нам довелося бачити, як восьмеро чи десятеро молодих людей об’єдналися й пішли за одним, що звернувся до них із закликом: «Утнімо якусь дикунську витівку!». І саме про це ми з тобою мріяли: щоби народ, люди згуртувалися і з криками: «Утнімо якусь дикунську витівку!» — рушили уперед. І щоб, якби якийсь бакаляр, цирульник, парох, якийсь канонік чи якийсь дук зупинив їх, аби сказати: «Діти мої! Усе дуже добре, я бачу, що ви сповнені героїзму, сповнені святого обурення; я також іду з вами, але перш ніж ми підемо всі разом, і я з вами, щоб утнути цю дикунську витівку, чи вам не здається, що ми повинні домовитися про те, яку саме дикунську витівку ми маємо намір утнути?» — якби котрийсь із цих сучих синів, яких я назвав, зупинив їх і сказав такі слова, то щоб вони негайно збили його з ніг і пройшли по ньому, розтоптавши його. І саме це стало б початком їхньої героїчної дикунської витівки.

Чи не здається тобі, мій друже, що довкола є чимало самотніх, чиї душі переповнені сильними почуттями і чиї серця пориваються до якоїсь дикунської витівки? Ану, чи не зміг би ти їх об’єднати й утворити з них ескадрон та вирушити з ними в похід — бо я пішов би з ними й за тобою — визволяти Гріб Дон Кіхота, про який, Богу дяка, ми не знаємо, де він є. Але нас туди проведе зірка, осяйна і дзвінка.

А чи не станеться так — запитуєш ти мене в години розпачу, коли тобі не хочеться вірити самому собі, — чи не станеться так, що, повіривши, ніби вирушили в похід через поля й землі, ми насправді ходитимемо по колу — навкруг одного й того самого місця? Тоді зірка зупиниться в небі, нерухомо застигши над нашими головами, і покаже, що Гріб усередині нас. А потім зірка впаде, але впаде так, що зануриться в наші душі. І наші душі обернуться на світло, а зоря, осяйна й дзвінка, розчинивши їх у собі, знову здійметься в небо, ще осяйніша, обернувшись на сонце, на сонце вічної мелодії, що освітить небо нашої врятованої батьківщини.