Кажуть, розуміти — означає прощати. І ці жалюгідні люди потребують розуміння, аби прощати те, що їх принижує, те, що ділами або словами кидає їм в обличчя їхню нікчемність, не кажучи їм про неї.
Вони дійшли навіть до того, що по-дурному запитали, навіщо Бог створив світ, і відповіли самі собі: задля Своєї слави! І ця мудра відповідь наповнила їх глибокою втіхою і глибоким самовдоволенням, нібито цим йолопам відомо, а що ж то таке — Божа слава.
Усе, що робиться тепер, робиться на потім. Нехай мені дадуть будь-яку нову ідею про будь-яку річ, і вона мені скаже, навіщо вона потрібна.
Щоразу, коли в мене виникає якийсь новий задум, щось, на мою думку, дуже потрібне, не бракує людей, які мене запитують: «А що потім?» І я вважаю, що на таке запитання можна відповісти тільки ще одним запитанням. І коли мене запитують: «А що буде потім?», мені залишається тільки відповісти: «А що було раніше?»
Не існує майбутнього; ніколи не існувало майбутнього. Те, що називають майбутнім, — одна з великих побрехеньок. Справжнє майбутнє — сьогодні. Що буде з нами завтра? Нема жодного завтра! Що відбувається з нами сьогодні, тепер? Ось єдине запитання, яке має сенс.
А щодо сьогодні, то всі ті жалюгідні людці дуже задоволені з того, що вони сьогодні існують, а цього їм досить. Існування, чисте й голе існування, заповнює всю їхню душу. Вони не відчувають, що є щось більше, ніж існування.
Але чи існують вони? Чи насправді вони існують? Я так не думаю, бо якби вони існували, якби існували насправді, то страждали б від свого існування і не вдовольнялися б ним. Якби вони реально і по-справжньому існували в часі й просторі, то страждали б через те, що не перебувають у вічному й нескінченному. І це страждання, що є не що інше, як страждання Бога в нас, Бога, який страждає в нас тому, що почуває себе замкненим у нашій скінченності й у нашому світському бутті, це божественне страждання примусило б їх порвати всі ті нікчемні логічні ланцюги, якими вони намагаються прив’язати свої нікчемні спогади до своїх нікчемних надій, ілюзію свого минулого до ілюзії свого майбутнього.
Але чому все робиться так, як воно робиться? Та хіба Санчо Панса коли-небудь запитував Дон Кіхота, навіщо той робив те, що робив?
А тепер спробуймо повернутися до початку нашої розмови, до твого запитання, до твоєї стурбованості: у який стан колективного безумства або колективного марення змогли б ми вкинути цю жалюгідну масу вбогих людей?
Ти сам наблизився до розв’язання цієї проблеми в одному зі своїх листів, у яких ти атакуєш мене своїми запитаннями. У тому листі ти мене запитав: а чи не спробувати нам організувати новий Хрестовий похід?
Тож я відповідаю тобі на це запитання ствердно; я думаю, що варто було б організувати новий хрестовий похід із метою визволити Гріб Дон Кіхота з-під влади бакалярів, парохів, цирульників, дуків та каноніків, які його захопили; я думаю, можна було б спробувати організувати Хрестовий похід і визволити Гріб Кабальєро Бéзуму з-під влади нікчемних ідальґо Раціонального Розуму.
Вони, і з цього не слід дивуватися, захищатимуть свою незаконно захоплену власність і спробують обґрунтувати, вдаючись до багатьох вигаданих аргументів, що нагляд за Гробом та його охорона по праву належать їм. Так, вони охороняють його для того, щоби Кабальєро не воскрес.
На такі аргументи треба відповідати образливими вигуками, жбурлянням каміння, криками пристрасті, ударами списів. У суперечці з ними не варто вдаватися до раціональних аргументів. Якщо ти спробуєш відповідати на їхні аргументи своїми, ти пропав.
Якщо вони, за своїм звичаєм, запитають у тебе, за яким правом ти вимагаєш, аби вони повернули тобі Гріб, не відповідай їм нічого, бо вони це й самі зрозуміють. Зрозуміють потім… можливо, аж тоді, коли ні тебе, ні їх уже не буде, принаймні на цьому світі видимостей.
Бо там, де перебуває Гріб, перебуває також колиска, перебуває гніздо. І саме звідти знову випливе на небо зірка, осяйна й дзвінка.
І не став більше мені таких запитань, мій любий друже. Коли ти спонукаєш мене говорити про ці речі, ти спонукаєш мене діставати з самого дна моєї душі, яка терпить лютий біль від навколишньої вульгарності, що оточує і здавлює мене зусібіч, з душі, обляпаної й забрудненої багном тієї брехні, в якій ми бабраємося, з душі, подряпаної шпичаками ницості, яка нас огортає, ти спонукаєш мене діставати з самого дна моєї зболеної душі видіння, позбавлені раціонального глузду, поняття без логіки, речі, про які мені не відомо, щó вони означають, і до того ж я не маю анінайменшого бажання дошукуватися в них якогось сенсу.
Читать дальше