Ернест Хемінгуей: Райський сад

В ті роки мало хто їздив до Середземного моря на початку літа, а до Гро-дю-Руа й майже зовсім ніхто, окрім поодиноких завсідників з Німа. Там не було ні казино, ні інших розваг, і за винятком найгарячіших місяців, коли люди приїздили заради купання, готель стояв порожній. Тоді жінки ще не носили рибальських сорочок, і Девід Берн уперше побачив таку на цій дівчині, з якою одружився. Вона купила ті сорочки їм обом і одразу ж випрала їх у тазику в готельній кімнаті, щоб вони стали м'якіші. Сорочки були цупкі, призначені для грубої роботи, але після прання пом'якшали, а тепер, уже трохи поношені, зробилися ще м'якіші, і коли він дивився на свою молоду дружину, то бачив, як гарно вимальовуються під тканиною її груди.

Ніхто в околиці не носив і шортів, і коли молодята вирушали кудись на велосипедах, жінка не могла їх надягти. Та в самому селищі це не важило, бо люди там були дуже приязні до них, і тільки місцевий священик дивився осудливо. Але до недільної відправи вона вбиралась у спідницю та кашеміровий светр з довгими рукавами й пов'язувала голову шарфом, а молодик, як і належало, стояв у церкві позаду, разом з усіма чоловіками. Вони щоразу давали на церкву двадцять франків — це було тоді більш як долар,— а що пожертви збирав сам священик, то їхнє ставлення до релігії не лишилося непоміченим, і те, що вони розгулюють по селищу в шортах, стало оцінюватися скоріш як властиве іноземцям дивацтво, аніж спроба підірвати моральні засади місцевого населення. Зустрічаючи їх на вулиці в шортах, священик не озивався до них, але й не виказував осуду, а коли ввечері вони виходили в довгих штанах, усі троє при зустрічі чемно розкланювались.

— Ну, я піду нагору писати листи,— сказала молода жінка, підвелась і, всміхнувшись до офіціанта, вийшла з кафе.

— Мосьє збирається рибалити? — спитав офіціант, коли молодик підкликав його, щоб розплатитися.

— Та, мабуть. Як сьогодні приплив?

— Приплив дуже добрий для риболовлі,— відказав офіціант.— Коли хочете, я дам вам наживки.

— Та я й доро́гою можу дістати.

— Е, ні. Візьміть моєї. Дощові черви, в мене їх задосить.

— А ви самі підете?

— Я ж на роботі. Та, може, вискочу пізніше, побачу, як вам ведеться. Снасть при вас?

— У готелі.

— То зайдете до мене по наживку.

В готелі молодик хотів був піднятися нагору до дружини, але натомість узяв за конторкою, де висіли ключі, своє складане бамбукове вудлище та кошик з рибальським приладдям і вийшов назад на осяйну білясту дорогу, знов заглянув до кафе, а тоді подався на залитий сонячним сяєвом мол. Сонце припікало добряче, але з моря повівав легкий вітрець, і вже саме починався відплив. Девід пошкодував, що не взяв із собою спінінг та блешні, щоб закидати через відпливний потік з каналу аж за каміння проти дальшого кінця молу, і мусив удовольнитися тим, що приладнав до свого довгого вудлища жилку з поплавцем із корка та пір'яного стрижня й пустив черв'яка помалу пливти за водою на такій глибині, де, як він гадав, мала шукати поживи риба.

Якийсь час він вудив безуспішно й дивився, як снують у морській блакиті рибальські човни й як міняться на поверхні моря тіні від високих хмар. Потім його поплавець нараз рвучко зник під водою, жилка туго напнулась, і він потяг вудлище до себе, переборюючи опір великої рибини, яка чимдуж поривалася геть, так що аж засичала у воді жилка. Він намагався стримувати її якомога обережніше, і довге вудлище зігнулося до самої води, й, здавалось, жилка ось-ось лусне — так відчайдушно силкувалася рибина втекти у відкрите море. Девід ступав за нею молом, щоб послабити жилку, але рибина й далі тягла так потужно, що вудлище майже на чверть зайшло у воду.

Тим часом наспів офіціант із кафе і страшенно вболівав за Девіда. Ступав обіч нього молом і примовляв:

— Стримуйте... Стримуйте... Тільки обережно, якомога обережніше. Хай вона знесилиться. Не давайте їй зірватись. Обережно... Обережніше... Обережніше...

Щоб стримувати рибину ще обережніше, молодикові лишалося тільки зайти за нею у воду, але це не мало сенсу, бо гирло каналу було надто глибоке. «От якби йти за нею берегом»,— подумав він. Але вони досягли вже самого кінця молу. Тепер уже більш як половина вудлища була під водою.

— Ви тільки тримайте її обережненько,— благав офіціант.— Тягне вона добряче.

Рибина занурювалась у глибочінь, тягла, смикала в різні боки, і довге бамбукове вудлище згиналося від її ваги та стрімкої потужної тяги. Потім вона рвучко зринула до поверхні й одразу ж знову пішла в глибочінь, і молодик відчув, що хоч рибина й досі начебто така сама дужа, проте її шалений опір уже трохи послаб, і тепер він спромігся обвести її навкруг кінця молу й повернути назад до гирла каналу.